Мені 66 років, я на пенсії. В селі Новокаїри народилася і жила. Нікуди не виїжджала і не планую. Зранку 24 лютого мені  подруга зателефонувала і сказала, що війна. Потім я ввімкнула телевізор, так і дізналася про все. 

На другий день війни рашисти вже були в селі. Нам не вистачало ні їжі, ні ліків. Але якось викручувалися.

Шокувало ставлення росіян до нас, українців. Досі не можу зрозуміти, що ми їм зробили таке, що вони прийшли сюди і винищують нас.

Діти наші виїхали. Ми тут тільки з чоловіком залишилися. Страх дуже великий. І при росіянах страх був, і зараз, коли на село бомби кидають. Ми постійно живемо в страху.

Хай би швидше війна закінчувалася, але це тільки Господу Богу відомо. Мені дуже хотілося б, щоб усі мої діти, онуки і правнуки повернулися додому, щоб ми були всі разом. І щоб не стріляли.