Історію подано мовою оригіналу

Война застала нас вдома. Ми нікуди не виїжджали. Мені 50 років, маленька дитина. Ми постійно знаходимся в Слов'янську. 

Для мене війна почалася ще в 2014 році, і весь це час ми ось так і жили, в очікуванні мирного часу. Страшно було. Ми нічого не змогли зробити: ні будівництва, ні ремонту. Неможливо будувати плани, мріяти. Ми взагалі не розуміли, до чого це все йде, навіщо і кому це треба. 

Ребенок закінчив чотири класи, а решту часу – то пандемія, то війна. Просто зіпсоване життя у дитини. 

І що буде далі – невідомо. Те, що люди переміщаються, мені здається, наразі нічого не змінює. Летить же по всій країні. 

Звичайно, були труднощі, але ми знаходили допомогу у друзів, знайомих. Фонд Рината Ахметова видає гуманітарну допомогу. Поскаржитись нікому. Сподіваємось тільки на себе. 

Я самотня мати, у нас малозабезпечена сім'я. Дитину треба взути, одягнути. Я дивлюся на нього – він просто сидить і ні з ким не спілкується, бо в нас на вулиці нема дітей. Кудись піти він не хоче, і я не хочу. Таке відчуття, що ми у якомусь поселенні, у якійсь зоні. Спілкуватися нема з ким: багато хто переїхав.

Раніше діти мали однакову освіту, а зараз усе незрозуміло. Що виросте із сина – я не розумію. Він не має власної думки. Він у комп'ютері живе, у своєму світі, і як його звідти витягти – я гадки не маю.

Тиші хочеться. 2022-го було страшніше, багато знайомих вбило. Вік уже не той. Час втрачено.