Мені 36 років, у мене двоє дітей. Доньці 17 років, сину – дев’ять. Ми проживали в Слов’янську, а коли війна почалася, поїхали в село до батьків. Коли нас і там війна застала, ми переїхали до Кривого Рогу. 

24 лютого прокинулися рано-вранці, у доньки паніка почалася. Ми її відправили до бабусі. Самі залишалися, бо робота була ще, а потім і самі виїхали. 

Шокували ці ракети й літаки над головами. Діти дуже боялися, і ми виїхали. Були в Кривому Розі. Нас поселили в дитячий садок. Там було триразове харчування. 

Потім ми почали винаймати квартиру, знайшли роботу в Кривому Розі. Звісно, тяжко було, але пристосували, живемо, працюємо.

Батько захворів, лежачий. То зараз ми катаємося: то там, то тут. Діти на дистанційному навчанні, тому нам можна кататися.

У Слов’янську через день щось та й прилітає, то звісно, страшно. І у, Кривий Ріг прилітало, і біля нас там прилітало, коли вдарили по дамбі. Ці постійні обстріли шокують.

Найголовніше, щоб закінчилася війна, аби було тихенько, щоб не було обстрілів.