Я жила у приватному будинку. 24 лютого не повірила, що розпочалася війна, а за тиждень у парку поряд з домом почалися сильні вибухи. 

Діти сиділи у підвалі, зв'язку не було. Я божеволіла, не знала живі вони чи ні. Мій чоловік був лежачим хворим. Через два тижні діти з'явились у нас. Внучка відразу виїхала у Дніпро. Як почалися сильні вибухи, нас з хворим чоловіком вивезли до Бердянська. За два тижні він там помер. А ми евакуювались у Запоріжжя. Жили там на квартирі, поряд біля нас був такий вибух, що на нас з дітьми скло посипалось. Втекли звідти до Києва. 

У Маріуполі бойові дії не припинялись. У наших з сусідкою будинках вилетіли вікна, ворота у нас були у дірочку - як решето. У сусіда навпроти снаряд влучив у будинок, зруйнував його вщент. 

Неподалік була школа - там було джерельце. По воду ми ходили туди. Потім туди влучив снаряд, три людини вбило, уже страшно було туди ходити, але доводилось все одно ходити і брати воду. Багаття ми розпалювали на подвір'ї, ходили по вулиці, збирали дрова, щоб приготувати чай та якийсь суп зварити. 

Зять працював у Метінвесті - їхня організація організовувала евакуацію співробітників і їхніх родин. Хворий чоловік лежав у багажнику, закутаний у ковдри. На блокпостах нас пропускали - бачили, що людина помирає. З Бердянська до Запоріжжя їхали цілий день. Виїхали зранку, о десятій вечора були у Запоріжжі. 

Дякувати Богу, я з дітьми, з дочкою із зятем у Києві. І внучка тут з чоловіком. Тільки чоловіка поховала у Бердянську. Ми чекаємо, коли ми зможемо повернутися у Маріуполь. Якщо все буде добре, ми так і зробимо. 

Місяць ми ридали, потім взяли себе в руки. Потім дочка-медик влаштувалась на роботу, зять теж працює. Туга накриває, іноді сльози котяться, а життя продовжується. Винаймаємо квартиру, живемо далі. 

Сподіваюсь, що влітку будемо вдома. Майбутнє має бути хорошим. Спочатку буде дуже важко, але ми впораємося.