Історії, які ви нам довірили
З 11 років я почала займатися тхеквондо. І відтоді живу спортом завдяки моїм батькам. У 14 років я була вже учасницею чемпіонату світу серед юніорів і посіла 6 місце. У 15 років стала майстром спорту й виграла чемпіонат України серед дорослих...
У 2012 році в нас із чоловіком Євгеном відбулася радісна подія – народження доньки Даринки. Спорт відійшов на друге місце. За два роки в Донецьк прийшла війна.
З міста ми поїхали 6 червня 2014 року. У цей день в аеропорту пролунали два потужних залпи. А живемо ми в п’яти кілометрах від аеропорту, на вулиці Поліграфічній. Чоловік терміново приїхав із роботи й сказав, що в мене на збори є декілька годин. Удень, поки донька спала, я спакувала сумки.
Ми поїхали на Білосарайську косу. Безумовно, що в сумках були літні речі. Ми ж не думали про те, що додому більше не повернемося. Пробули на морі два тижні, зрозуміли, що повертатися в Донецьк немає сенсу. Вирішили перечекати конфлікт у Маріуполі.
Через знайомого ріелтора зняли там квартиру. Тут ми прожили півтора місяці. І зрозуміли, що щодня чуємо все ті ж залпи гармат, як і в Донецьку. Хтось говорив, що це вчення, інші – що це перестрілки. Але це все було на рівні чуток. Ми ж знову взяли курс на Білосарайку. Там ми вже думали, що ж робити і як жити далі.
На початку осені наші знайомі поїхали до Черкас. Покликали й нас туди. Ми недовго вагалися. Спочатку зняли подобово квартиру. Перший тиждень жили в ейфорії: нове місто, старі друзі, зустрічі, посиденьки. Потім постало питання про довгострокову оренду. Було неприємно, коли господарі квартири відмовляли нам тільки тому, що ми — переселенці з Донецька. А ті, хто погоджувався, пропонували такі убогі квартири, що хотілося плакати.
Пошуки житла тривали десь тиждень. І нам нарешті пощастило: знайшли затишну квартиру, в якій відтоді й живемо. Господиня не переймалася питанням, звідки ми. Не збентежила її й малолітня дитина.
На вулицях Черкас я проводила безкоштовні тренування для переселенців. З усіма познайомилася на зустрічах громадської організації біженців зі Сходу України.
По п’ятницях ми збираємося, п’ємо чай, спілкуємося, підтримуємо один одного. Адже багато з них перебувають у депресивному стані. Люди втратили рідних, будинок, роботу. Якщо людину залишити в такому стані, то він може посилитися й призвести до плачевних наслідків. Тому я вирішила за допомогою спорту підбадьорити своїх земляків.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
