Салига Віолетта, 9 клас, ліцей №183 «Фортуна»

Вчитель, що надихнув на написання — Степанова Олена Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Війна всюди й завжди: удень і вночі, всередині й назовні, у протяжній сирені й в короткому звуці повідомлення, після якого тіло все робить само. Хапаєш телефон, щодуху біжиш сходами вниз, незважаючи на хвору ногу чи холод. Поки в боку не починає колоти, а горло хрипіти. Біжиш вже не від страху, його не стало ще давно. Долаєш цю відстань просто, щоб зайняти місце, і лише там, переливаючись усіма кольорами червоного й намагаючись поновити дихання, дивишся, що летить.

Балістика – страшно, але швидко. МіГ – надовго. Шахеди – як пощастить… Усе це засіло в голові, яка ще два з половиною  роки тому думала, що війна – це німці, голод і минуле з бабусиних історій…

    Памʼятається: у той четвер я задавалася питанням, як має реагувати людина на війну. У голові малювалися сцени сліз, паніки, криків. А насправді всередині була лише пустота. Бо не вірилось, що це відбувається наяву. Не десь там, далеко, а тут – у моїй країні. Я повторювала це слово з пʼяти букв про себе знову й знову, з різними інтонаціями. Сидячи в підвалі, щипала себе за руку, намагалася прокинутись, але не виходило. 

    Перші пʼять днів злилися в одну непроглядну ніч страху, розгубленості й хаосу.

Але першу думку пригадую з дивною чіткістю: «Мабуть, холодильник поламався». Тоді я прокинулась о 6 ранку, чи, можливо, раніше, від звуків кроків, шуршання пакетів і стукоту пальців по клавіатурі. Сонце ніжно-червоним промінням пробивалося через фіранки, заливало всю кімнату. Здавалося, це раннє пробудження того варте. Ось зараз я задрімаю, а через години дві мене розбудить бабуся, і вставати буде ще легше… Аж поки не той погляд. Тяжкий і втомлений, він аж ніяк не вписувався у цей ніжно-червоний світанок. І фраза: «Усе, путін оголосив війну Україні!» Фраза, яка розділила моє життя та життя мільйонів українців на «до і після». Потім страх і недоспані ночі, сирени й вибухи стали чимось звичним, частиною нашого життя.

Минуло 1000 днів – і війна стала невідʼємною частиною наших думок.

Плачеш ти чи смієшся – на фоні, ніби написане криваво-червоними літерами «війна».

Про кінець думається все менше, але ніколи не виникає сумнівів: одного дня все закінчиться, і я, у вільній та незалежній Україні, підніму голову до блакитного мирного неба й заридаю від щастя. Укриття стане непотрібним заходом безпеки, а війна – минулим з моїх історій дітям.