Галина пережила страшні 2014-2015 роки в Ясинуватій. Війна спустошила місто, змусила виживати, хто як може. Жінка згадує, як люди мовчки чекали закінчення обстрілів або виїжджали назавжди.

Найперше моє враження від війни – розірване небо. Це сталося ввечері, я була в квартирі. І цей звук... страшніше звуку не було! Я вискочила в коридор, не було світла, а з вулиці прибігла жінка сховатися. Було всім страшно. Коли все припинилося, ми вийшли на вулицю, виходили й інші люди, стали вдивлятися, слухати. Це було перший раз. Звук цей забути неможливо.

Потім ми намагалися сховатися, коли починалися обстріли. Переважно сприймалися звукові явища. По звуку могли розрізняти, що стріляє.

Звуки були різні: що шарудять, свистячі. Щоразу організм стискувався в грудку. Ті секунди, поки це все відбувалося, перетворювалися у вічність. З іншого боку, час стискався. Одного разу тривалість цих звуків була до семи годин. Сидячи в підвалі, я засікла час. Я думала, що пройшло години чотири, а насправді сім.

Ми зазвичай мовчали, коли відбувалися бойові дії. Чекали, коли все закінчиться. Кому ставало погано, підтримували, вмовляли, деякі молилися й чекали, що все закінчиться і все буде добре, знову буде тиша. Багато речей втратили своє значення. Не важливий був комфорт, харчування хороше. Головне – щоб не стріляли і було безпечне місце, щоб ми могли бути захищені від снарядів і зберегти своє життя.

Хотіли ми тільки одного – швидше б це все припинилося. Адже ми й думати не могли, що таке може трапитися в нашій країні. Вірили й сподівалися в 2014-2015-х роках, що все припиниться й люди зрозуміють один одного, всі схаменуться і ми будемо як раніше жити в мирі, злагоді та розумінні.

Але нічого не сталося. Люди в страху покидали своє житло, брали мізер речей і їхали, деякі досі не повернулися. Виїхала молодь, на вулицях не було дітей, зате було багато тварин: кинуті собаки, кішки. Ми як могли підгодовували їх, чекали, що все зміниться. Настане вересень, з’їдуться діти, підуть до школи, задзвенять дитячі голоси. Це було так важливо.

А війна створила порожнечу, багато покинули домівки й сюди не повертаються. Хоча багато хто, особливо люди мого віку, шкодують, що виїхали, тужать за своїми будинками. Деяких вже немає в живих.

У 2014 році у нас повністю не працювало опалення. Ми грілися нагрітою на конфорках цеглою. Так ми прожили зиму, і не тільки я одна. Попсували шпалери, я частково внизу підклеїла. Були руйнування у тих, у кого дерев’яні рами – з них вилітало скло.

В один з таких обстрілів, коли вилітали все скло з дерев’яними рамами, люди вийшли на вулицю, як очманілі, ходили навколо будинку, дивилися з жахом. Але ніхто не стогнав, не кричав, не плакав, всі були в заціпенінні. А вранці вийшли з віниками та лопатками і почали підмітати скло, забивати ганчірками і целофаном вікна, щоб ні дощ, ні вітер не принесли шкоди внутрішньому приміщенню. Допомагали один одному мовчки. Підтримували один одного у всьому. Час тоді ніби зупинився. Головне було – підтримувати порядок, лагодити те, що поламалося. Ці труднощі можна пережити, якщо знати, що все буде краще, все відродиться і буде мир.

Досі можна почути обстріли, хоча до будинків не потрапляє. Менше стало руйнувань і небезпеки для житлових кварталів, але немає почуття, що все абсолютно безпечно.