Війна змусила нас тричі евакуюватися з дітьми. Постійні переїзди та складна адаптація сильно травмували їх психологічно. Через високі ціни на оренду житла, на які не вистачало коштів, ми були змушені повернутися додому, у прифронтове місто.

Тут постійні прильоти, повітряні тривоги і не стихає гучне ехо гармат з фронту, який усього за 19 км від нас. Діти налякані. До того ж у нас розпалася сім’я. Батько дітей покинув нас у найважчий час, і це також боляче вдарило по дітях.

Того дня я бігла на працю. Відвела сина до садочка, куди прийшли лише ми, бо зранку я не встигла прочитати новини. Ми були вдома і не збиралися нікуди їхати. Але почалися обстріли, і ми були змушені виїхати за кордон.

Діти почули обстріли міста, тому я розповіла все як є - про війну. Це був шок і мольба поїхати туди, де тиша і спокій.

Найстрашнішим став день, коли дочка з бабусею потрапили під обстріл і дивом вижили. Їх врятував підвал у будинку. У той момент осколками побило дім і подвір’я, вибуховою хвилею знесло дах, повилітали вікна. Я була в іншому місці, але інтуїтивно почала дзвонити саме в ту мить, коли ракети летіли над їхнім будинком. Телефони були поза зоною дії, новини повідомляли про вибухи в місті.

Хотілося птахом летіти до дочки, мами, брата. На щастя, всі залишилися живі, але того дня загинули сусіди.

Авжеж, діти застресовані та перелякані. Постійні обстріли, вибухи складів БК у місті, ховання в коридорах і підвалах, відсутність навчання в школі негативно впливають на їхній психологічний стан. У доньки на цьому фоні з’явилася алергія. Діти постійно сумують за батьком, який покинув сім’ю і не бере участі в їхньому житті.

Тиждень тому в однокласника доньки загинули батьки, а дім був зруйнований ракетами, що влучили прямо в будинок. Це ще більше налякало дітей, і вони просять виїхати з міста в безпечне місце.

У нашому місті постійно немає води, бо тривають бої на Карлівському водосховищі. На початку війни була дуже складна ситуація з медикаментами та продуктами, майже нічого не привозили в місто.