Потапова Поліна, учениця 8-Д класу Комунального закладу «Вінницький ліцей №6»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Колонюк Галина Василівна

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року…Моє життя поділилося на «до» і «після»…

Ранком я збиралась на заняття у музичній школі, готувалась до репетиції, коли у кімнату ввійшла мама. Вона виглядала стурбовано, на її обличчі була помітна тривога. Ненька подивилася мені в очі та сказала єдину фразу, що закарбувалась у моїй пам'яті, здається, назавжди:

«Доню, почалась війна…» Я завмерла з гребінцем в руці… «Як війна? Чому? Не може такого бути?! - бентежні питання роїлися у голові, але жодної відповіді на них не було… жодної відповіді…- А що ж далі? Як бути?...»

Трохи згодом, усе ще не усвідомлюючи всього, що відбувається, постала дилема: чи підемо ми з братом до школи. Ми ж ні разу не пропускали уроків, а як сьогодні? Щиро кажучи, я була готова йти. «Ніяк не можу підвести своїх учителів»,- тихо сказала я батькам. Сигнал повітряної тривоги змінює наші дії, але зрозумілим стало лише одне - до школи ми не йдемо. Батьки поїхали на роботу, наказавши мені та братові вдягнутись тепліше. Ми залишились з бабусею та дідусем.

Я спустилась на перший поверх, увімкнула телевізор, щоб послухати новини.

Хотілося почути: цей жах вже закінчився! Але медійники повідомляли про ворожі війська поблизу Харкова, про захисників острова Зміїний, про бої за Гостомель, про спробу захопити аеродром «Антонов», про захоплення ЧАЕС…

Зателефонувала подруга. Намагаємось абстрагуватися від усього цього за розмовами, але, звісно, - не вдається. Як зачаровані, читаємо по черзі новини різних сайтів та соціальних мереж. Читаємо, читаємо, читаємо… втішного нічого…  Вибух. Зв'язок припиняється. З братом біжимо до бабусі та дідуся. Чекаємо на батьків. Я надзвичайно налякана. «Що ж це коїться?» - вихором крутилося в моїй голові.

Разом з мамою і татом приїхали друзі нашої сім’ї з маленькою дитиною. Всі сидимо в кімнаті та знову дивимося новини… нічого втішного…

Ближче до десятої вечора - сигнал повітряної тривоги. Біжимо у підвал.

Дорослі піклуються про дітей. Щоб їм було хоч трішки зручніше, вкладають  на матраці, вкривають покривалами, які взяли з дому. Самі розміщуються у поламаних кріслах. Очікування відбою перетворилося на вічність повну переживань.

Усю ніч провели в підвалі. На ранок повернулися в дім. Ніхто не хотів їсти, лише було бажання випити гарячого чаю. Пили чай та дивились новини… ситуація не змінилась…

Але появилася віра! Точніше сказати, що вона й не зникала! Віра в ПЕРЕМОГУ!

Цей страшний день змінив моє життя і життя моєї родини. Ми стали серйознішими. Мені та братові довелось швидко подорослішати і зрозуміти багато речей.  Жодного разу ніхто із нас не впав духом, тому що кожен з нас воює на своєму фронті: діти навчаються і роблять це старанно, адже ми - майбутнє нашої держави; дорослі захищають рідну землю та підтримують економічне становище України. На жаль, ми звикли до цієї ситуації, навчились з нею жити. Я сподіваюсь, що скоро цей жах закінчиться, і впевнено заявляю: «Все буде УКРАЇНА!»