Васильєва Наталія, вчитель, Комунальний заклад "Маріупольська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів № 54 Маріупольської міської ради Донецької області"

«1000 днів війни. Мій шлях»

двадцять четверте лютого сталося вчора.

я з того ранку не забуваю нічого.

Т. Власова

Коли пережите стає досвідом? Тоді, коли ти можеш про це написати. Що ж, я готова.

Ранок 24 лютого 2022 року для мене почався звично: зборами на роботу. До віддалених вибухів ми, маріупольці, за вісім років звикли. Притлумилося відчуття небезпеки. Уроки перевели в онлайн-режим, учителів (їх того дня в школі було небагато) відпустили додому.

Про серйозність ситуації свідчили стривожені обличчя перехожих, шалені черги в магазинах, аптеках, до банкоматів, часті сирени, що сповіщали про обстріли міста. Тієї п’ятниці я провела урок у 9 класі, на який вийшли дві учениці.

Життя в місті продовжувалося, але суттєво змінилося.  Жителі Лівобережного району переїхали в центр, де ще були електрика, водопостачання. Скоро не стало й цього. Ворог поцілив у газогін -  і ще довго бив у небо жовто-багряний струмінь.

Темрява швидко наповзала на місто, ніби намагалася сховати його від біди. Стріляла гармата. З перервами вела своє соло.

У її монотонний голос вривалося «шльоп-шльоп» крихітних пантофельок, нерозбірливе лепетання: малий сусід з дев’ятого поверху ігнорував комендантську годину. Оксиморон життя. Скільки їх ще попереду. Звук гармати переконував: місто бореться. За тиждень гармата замовкла.

Ми готували на вогнищі у дворі, тягали воду із замуленої криниці, ділилися запасами їжі й медикаментами. Словом, самоорганізувалися. Згуртованість додавала сил триматися.

Чи вела я щоденник? Так. Подумки. Щоночі, коли мерзла в коридорі (у квартирі + 5), очікуючи на мерзенний звук літака-бомбардувальника, закарбовувала в пам’яті день, який минув.

І чомусь була впевнена, що Святослав Вакарчук обов’язково напише пісню про моє героїчне місто.

10 березня мій дім перестав бути фортецею (вибухом винесло віконні рами).  19 березня мій дім перестав бути: снаряди, випущені з російського танка, підпалили й знищили осередок затишку й сімейного щастя багатьох людей. Перебуваючи в квартирі родичів у сусідньому будинку, я бачила, як за вікном кружляли напівобгорілі аркушики, на мить прилипали до шибки, ніби хотіли затриматися (а може, прощалися). Кружляла чорна заметіль із попелу: згоряла моя бібліотека.

Що найстрашніше в окупації? Безправ’я та інформаційна блокада. Обмеження в усьому та зневіра. Хотілося одного: вирватися якомога скоріше на волю.

Важким був початок цієї дороги. Коли знаходишся у своєму районі, то не можеш усвідомити масштабу біди. Виїжджаючи з міста, я бачила моторошні картини руйнувань, хаосу: розбиті вщент будинки, звисаючі балкони багатоповерхівок, схожі на поламану, завмерлу дитячу іграшку – «змійку», чергування слів «люди», «діти», якими були списані ворота гаражів, таблички у вікнах приватних будинків.

Містяни намагалися убезпечити себе, але боєприпаси безграмотні. Від страшних картин перехоплювало подих, хотілося міцно-міцно, до болю, заплющити очі.

Ми вирвалися, подолали дорогу «ста блокпостів». Те, що раніше займало кілька годин, тепер зайняло кілька днів. Жовто-блакитний прапор, білборд «із кораблем» на в’їзді до українського Запоріжжя – вільної козацької землі.

1000 днів. І багато, і мало. За мирного життя цей період навряд чи так по-особливому фіксувався б у пам’яті. Війна розтягнула, уповільнила його, даючи можливість усвідомити безцінний досвід боротьби, стійкості.

Чи виїхала б я з Маріуполя на початку вторгнення, якщо б була можливість повернутися у 24 лютого? Ні. Українське прислів’я твердить, що своєї долі і конем не об’їдеш. Цей період показав мені мене, остаточно утвердив життєві цінності й пріоритети.

Я не знала, як і більшість із нас, потенціалу своєї внутрішньої сили, не знала, що можу почати жити заново, збираючи себе по клаптику.

Я серед своїх, і це – головне. Так, річка Буг не схожа на море, проте в місті, де я зараз живу, навесні квітнуть магнолії, як на проспекті Миру в рідному Маріуполі.

Вірю в українців і Україну. Як співає Lely45: «Наша країна як Прометей».