Єжова Валерія, 8 клас, Ліцей №111 Дарницького району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Миронець Віктор Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, м. Київ… Ранок, батьки розмовляють на кухні…

«Чому мене і мою сестру не розбудили до школи? Чому тато досі не на роботі?»

Усі ці питання розвіялися після фрази батьків: «Почалася війна…».

Тато вмовляв маму: «Збирай речі, бери дітей і їдьте до батьків під Київ. Там має бути безпечніше!».

Безпечніше… трохи згодом жахливі кадри катувань мирних жителів Бучанського району облетіли весь світ. Ми не поїхали. Чи то мамина інтуїція чи то доля нас зберегла. Зв’язок з бабусею та дідусем зник 27 лютого 2022 року.

«Чи побачимо ми їх знову?», - такі питання ми з сестрою задавали мамі щовечора перед сном. На щастя, ми побачилися - море сліз і обіймів після деокупації Київської області і нашої маленької Миколаївки, що у Бучанському районі Макарівської громади.

Саме тоді мені захотілося зробити щось, щоб віддячити нашим Збройним силам, щось, що під силу мені, звичайній київській школярці.

До повномаштабного вторгнення я відвідувала шашковий гурток, їздила на змагання, а в 2021 році навіть стала чемпіонкою світу та абсолютною чемпіонкою Європи з шашок серед дівчат свого віку.

До речі, 23 лютого 2022 року я повернулася з Херсону додому з чергових змагань і страшно уявити, якби змагання закінчилися трохи пізніше – сотні дітей-шашкістів із різних міст України залишилися б відрізаними від своїх батьків у м. Херсоні…

Коли я запитала поради у мами: «Що ж я можу такого зробити, щоб допомогти нашим захисникам?», мама відповіла: «Подумай, що ти вмієш робити найкраще?!».

- Звичайно, найкраще я вміла грати в шашки.

У червні 2022 року я взяла шашкову дошку, шашки, два невеликих дитячих стільчика і пішла до найближчого великого супермаркету. Біля входу до нього я розклала свій крам і поставила намальований фломастерами на звичайній картонці напис «Граємо – допомагаємо!».

Чи вірила я чи мама в той момент в успіх цієї ідеї? – Скоріше ні, чим так.

Але люди зацікавилися дівчинкою, що сиділа на трубі біля супермаркету з шашковою дошкою і спочатку з цікавістю, а потім із неабияким азартом почали грати зі мною в шашки на моїх умовах. А умови були прості – якщо у мене виграє суперник, може нічого не донатити, але якщо мене обіграти не зможе, то має задонатити  на ЗСУ будь-яку суму, починаючи від однієї гривні.

Так почався мій особистий шлях боротьби проти рашистських загарбників. Вони відібрали у мене можливість займатися улюбленою справою та брати участь у змаганнях, натомість я направила свої вміння та знання на допомогу нашим захисникам.

Усе літо я виходила кожен день, а іноді і двічі на день, з шашками на вулицю – до супермаркетів, в парки та інші людні місця. Зібрані у такий спосіб кошти ми з батьками передавали до різних благодійних фондів та бригад або передавали необхідні за запитом речі. Цей шлях триває і досі. І хоча за цей час я здобула багато нових титулів і перемог на спортивних майданчиках, але головна перемога ще попереду.

Я досі виходжу з шашками на вулиці Києва і збираю кошти для допомоги Збройним Силам України у спосіб, який вмію найкраще. І буду робити це доти, доки буде необхідно - до самої нашої перемоги!

* сума зібраних та переданих коштів на момент написання есе - 216 700 грн.