Мені подзвонили, і сказали, що війна, але я одразу не повірила, а потім почала дивитися по інтернету. Була думка, що це ненадовго, що далі не піде. 

Часом почали відключати світло, потім відключили газ, це я ще була вдома. Коли світло відключили, я жила в багатоповерхівці. Не було води, її приходилося носити на восьмий поверх, бо ліфт не працював. Так що було страшно. Ще до Оріхова бої не доходили, але вже було чутно. Ми ходили в підвал, ховалися за дві стінки - все було. 

7 березня племінник виїжджав на машині й мене відвіз у Запоріжжя до дітей, а потім я з меншою донькою і онуком поїхала у Луцьк. Через десять місяців ми повернулися до Запоріжжя.

Я виїхала з одним пакетиком з документами і зміною одежі, бо я їхала до дочки. Не думала, що попаду в Луцьк. Там прийшлось отримувати щось по «гуманітарці», купувати одежу, бо там ми були десять місяців. 

Я взагалі-то людина спокійна. Трішки погано спала по ночах. Вважаю, що треба переживати там, де можеш щось змінити, а якщо ти не можеш змінити, то який толк, що я буду переживати в Луцьку, якщо я в Оріхів переїхати не можу - це дуже далеко. Тому я старалася тримати себе в руках.

Майбутнє уявляю собі туманним. У мене такий вік, що невідомо, чи доживу я до перемоги і до відновлення нашого міста, й чи буде це відновлення. Тому на майбутнє я не можу загадувати. Вранці прокинулася – і слава Богу. Живу одним днем.