Оріхів перебував під страшними обстрілами, але мама Олени ніяк не погоджувалась виїжджати, поки не пережила найжахливішу ніч у своєму житті

Мені 44 роки, є двоє синів і мама. Ми жили вчотирьох в Оріхові. З самого початку війни почалися перебої. Світло відключали, через це насосна станція не качала воду. Сусідка вже виїхала, а ми з меншим сином ще ходили через двори до її колодязя по воду. Починалися обстріли, а ми воду з колодязя носили. Дуже важко було. Магазини спустошили буквально за два дні в Оріхові. Я вийшла в магазин купити хоч якусь ковбасу. В центральному магазині в Оріхові три окорочки залишилися. Жінка переді мною їх забирала, і я її просила: «Залиште мені один, мені дитині треба щось зварити поїсти». Мама ще на макаронах, а дитина… Машини своєї в нас немає, щоб можна було виїхати скупитися. 

Я чула від своєї бабусі, яка пережила війну, як це було страшно, коли нічого було їсти. Зараз я розумію, що наче повернувся той час, і це дуже-дуже страшно, коли пустіють магазини. Потім там почали працювати волонтери, почали привозити в Оріхів продукти, тоді вже було трошки легше. 

Ми виїхали у Запоріжжя 30 серпня, якраз на мій день народження. А у вересні ракета влетіла в дім, повністю розбила. 

Якби ми були там, то не вижили б, тому що руйнування такі, що дім не підлягає відновленню. Ми приїхали в Запоріжжя і тут тепер живемо. Намагаємося якось жити далі, це дуже важко. Розуміємо, що в нас немає нічого, що у нас забрали все - все наше життя, яке ми вложили в той дім. Я стараюся триматися. Мамі 71 рік. Вона дуже важко це все переносить, постійно на лікарняних. У неї проблеми з серцем почалися дуже сильні. Стараюся триматися, але дуже важко.

Ми, може, виїхали б раніше, але мамі було дуже тяжко покидати свою домівку. Я згодна була виїхати з дитиною, щоб не переживати страхіття, бо коли вночі починаються обстріли, «Гради» летять з різних сторін, і ми не розуміємо, що відбувається. На вулиці вночі світло, наче вдень. Ми падали на підлогу, лежали і не розуміли, що відбувається. Не знали, куди встати, що робити. Я просто лежала і плакала, молилась Богу. В той момент згадувала все, що можна. 

Мама довго чинила опір, але кинути її там я не могла. В останній момент у нас був дуже сильний обстріл вночі, аж хата тремтіла вся. У підвал ми вже не спускалися, тому що там холодно, і мама захворіла, дуже простудилася. 

Син спускався в підвал, впав, ударився спиною –  зараз дуже великі проблеми. Постійно реабілітації проходить, бо дуже пошкодив спину. 

Ми ховалися в кухні між двома стінами. Останній приліт вночі був дуже сильний. Ми не могли зрозуміти, що відбувається, не знали, чи до ранку доживемо. А вранці, коли все пройшло, слава Богу, мама сказала, що виїжджаємо: куди ти, туди і я. Ми подзвонили до знайомих з машиною. Мені сказали, що у нас пів години, щоб виїхати, поки не було обстрілу, поки тихо. Ми за пів години що могли, те у валізу скинули і виїхали.

Ми ходили до психолога, але нічого не допомагає долати стрес. Наше життя розділилося  на «до» і «після». До цього ми жили, працювали, у нас були доходи, було все, ми їздили відпочивати і за кордон, і всюди, могли собі дозволити все. Зараз живемо одним днем. Сьогодні заснули, вранці прокинулись – і слава Богу. Не можемо будувати плани. Це дуже страшно і тяжко.