«Хочу забути, як ми сиділи в льоху і чули, що все гуло»

Я була тут не всю війну, але початок застала. До цього все було добре. Ми жили удвох із сином, він із дитинства інвалід. Я вже старенька, але ще пораюсь на городі.

З того часу почалися наші страждання. Ночували у льоху, а вдень виходили. Все це дуже тяжко переносилося. По-перше, вік, а по-друге, одразу підкосило здоров'я.

У мене в Воронезькій області є двоюрідна сестра, вона забрала нас до себе. Ми там півроку були, а згодом повернулися. Шкода, що поспішили повернутися, бо війна ще тривала. Тут не було світла. У нас були побиті вікна, спочатку ми закрили дірки ганчірками, а навесні почали робити ремонт.

Хочу забути, як ми сиділи в льоху і чули, що все гуло. Думали, що треба вибігти надвір, бо може придавити. Ось це хотілося б забути. Тяжко було, бо півроку не давали пенсію. А потім, коли привозили пенсію, була страшна тиснява. Це також хотілося б забути.

Була дуже велика підтримка, коли ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Вона мені була дуже потрібна.

Багато хто виїхав, молоді тут мало. Літні люди, звичайно, повернулися. Досі багато порожніх будинків, не розбитих, а саме порожніх.

Звісно, ​​ми згадуємо життя до війни. Зараз обчислюємо час від початку воєнних дій. Ми жили спокійно, мирно, вільно пересувалися, а тепер у місто поїхати дуже складно, можна лише раз на місяць.