Попова Поліна, 8 клас, ліцей «Лідер» м. Білгорода- Дністровського

Вчитель, що надихнув на написання — Ротай Віра Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вранці 2022 року у переддень весни я разом із мільйонами  людей прокинулась від здавалося б нереальних новин, війна.  Це слово наче було уживане лише в контексті чогось далекого, чогось що має бути лише на сторінках підручників та старих романів.  Усвідомлення того що чекає на нашу країну, людей і загалом на все, що складало наше існування було сюрреалістичним. Перші дні минали в пекучій тривозі, спостерігаючи за тим, як люди,  дорослі люди, на яких ти завжди покладалась і які завжди здавалися незламною опорою, ходили колами в панічних пошуках виходу, збирали речі, постійно на телефоні в сподіваннях знайти: як, куди, коли, чим їхати, бодай кудись… Жах проймає, коли бачиш, як тремтить ця людина, коли безжальний страх охоплює, а це все ще тільки початок.

Нас відвезли до дідуся та бабусі, аби ми були подалі від міста. Довгий час розлуки та й ще щось таке настільки жахливе чого особливо ми, діти,  підлітки, молоді люди не могли повністю збагнути.

Ніхто не знав, що буде завтра, просто хотілося, щоб воно було,

безсонні ночі не полегшували нічий стан.

Це був час, коли мали радіти  теплу.

Ми ж пізнали, що таке боятись смерті навіть, коли все тихо. Стоячи в душі чи перед сном линули холодні  й жахливі думки про смерть рідних чи свою, чи взагалі факт того, що ми всі колись зникнемо,

і це було не сумно, напочатку це було судомно страшно, що ні спати, ні їсти, ні гуляти - і взагалі нічого в такому стані робити нелегко було. Та поки одні були благословенні самим лише страхом, інші буквально вмирали без шляху назад чи можливості бути реабілітованими.  Мільйони людей. Мільйони одиниць в статистиці - і кожна одиничка чиєсь безмежо прекрасне життя, цілі поселення були розтоптані і зрівняні із землею в попільно-кривавому кольорі цією машиною монстром, під назвою - війна. Дитячі забавки кудись зникли, і ніхто тобі не пояснить за що все це. Це не акт справедливості чи навіть жадібності, це найвища форма божевілля, що його людина може взагалі зазнавати. Минали дні, місяці… Жахливі новини, які просто трощили психіку, наче автівка, що переїжджає по крихкому льоду, лікарні, дитячі будинки, школи, а коли від близької людини, чию усмішку ти міг чи могла бачити лише нещодавно, лишаєтся лише пошматоване  бездушне тіло. І знаєте, чому не існує слів, аби описати бодай щось із цих тортур? Бо коли люди таке бачать, ніхто нічого не говорить: це або сповнене горя мовчання, або агонії крик.

Минув рік перший, стан можна описати словом апатія. Що далі? Нічого. Чому? Тому…

Всередині щось наче згорає. Картаєш себе, бо живий. Картаєш, бо вже звик. «Я вигоратиму, наче свічка». І все ж повстають люди. Звідки в них сили? Вони інакші? Ні, ні, це щось не те, вони повстають, вони, вони хочуть жити, бо…… вони люди.

Українці починають переусвідомлювати себе. Невтомно створюється музика, живопис, кіно, література, досліджується і вивчається мова з її незнаними деталями, наша історія, наша культура; життя набуває нового сенсу,

з мого боку буде неймовірно егоїстично і безглуздо опускати обличчя до землі, піднімаючи білий стяг перед тим, що дало нам життя, коли я ще жива. Коли живе бодай одна людина, яка не здалася. Наша держава пережила не одну війну, і жодну не можна назвати чимось прийнятним для людського роду.

Та як було написано в одному вкрай цінному  для мене творі «Живі існують, щоб вдихнути сенс в смерті полеглих».