Оксана зустріла війну в Києві. Друзі й знайомі їй пропонували гроші, та навіть переїхати до Канади, але Оксана відмовлялась і залишилася в Україні.

24 лютого
Увечері з другом до пізна пили вино в центрі, потім я поїхала додому. Прокинулася о 6 ранку від того, що він мені телефонує. Спросоння подумала, що, може, десь ще пішов гуляти і випив лишнього, то й набрав. Думала не брати слухавку. Але взяла. Він спокійним голосом сказав, що треба прокидатися, вибухи в Києві і по всій країні.

Я ще так швидко ніколи не прокидалася.

Потім вирішила перевірити, як там найближчі друзі і теж почала їм дзвонити, деякі з них ще спали, але слухавку взяли. І тут я спіймала себе на найстрашнішому, що воно в горлі застряє і я не знаю, як правильно сказати:

– Прокидайся, бомблять….

Мозок в шоці. І не готовий вірити в реальність. Наче це все кіно і от воно зараз закінчиться.

Жартувала вчора, що якшо шось почнеться, то поїду до тата в Тульчин, у Вінницьку область. Тато прокинувся від двох потужних вибухів.

Мама вчора сказала, що їй шось тривожно на душі і вона хоче бабцю побачити, сіла і помчала в Полтавську область, в село. Як знала.

Ну а ми шо? Ми в Києві. Нікуди не їдемо, лишаємося тут.

Чай заварився, піду бутерброд зроблю. З ковбаскою.

Усіх вас люблю, усі ми тепер з вами рідні

25 лютого
Я за всі ці найдовші два дні в нашому житті жодного разу не заплакала. Стан, як під психоделіками: то накриває адреналіном, то різко кидає вниз, в страшний бед тріп. Але, щоб не плакать, я сміялася.

Я живу зараз на Подолі, а всі документи, необхідні речі і готівка лишилися в квартирі на Льва Толстого. Ми з Сашою вирішили швидко зїздити, все забрати. І от ми заходимо в метро, а там…на моїй улюбленій Контрактовій, наші люди. Мама обіймає дорослу дочку, молода дівчинка цілує свою собачку, жінка кормить груддю немовля.

На моїй улюбленій Контрактовій, в метро, люди сплять на кариматах, кутаються в коци, читають книги, граються з дітьми…

Я ледве-ледве стрималася, щоб не розридатися прямо там, серед них. Тихенько підвивала в маску.

С...ка, що це таке, кончений диктатор, кончена росія, горіть в пеклі, рускі покидьки!!!

Ніхто ніколи вам не віддасть ні шматочка України!!!! Дякую ЗСУ за те, що ми живі! Пишаюся! Люблю і не віддам!

І як казав один мій знайомий: «Ніччьо, нічьоооо, ми вам єщьо йолочку в ж...у вставим!!!!»

27 лютого
Телефоную татові, питаю, чим займається, як настрій.

Каже: – Та хотів колись вино робити, то накупив пляшок. А тепер сиджу їх мию цим сук...м на коктейлі. Шоб летіло і блистіло.

3 березня
Я раніше (ну, десь, 10 днів тому), коли думала про те, що теоретично може бути обстріл Києва, то чогось дуже переживала, що у мене немає нормальної фінансової подушки безпеки.

Звісно, я уявляла собі це все не так. Я думала, що дістанеться лише трошки столиці і треба буде виїхати десь на Захід, і там не ясно, скільки часу орендувати житло. А роботи ж не буде, а треба ж за щось буде жити і їсти, одяг купувати. І я постійно цим парилася. Тобто, я не додумалася зібрати норм аптечку, але харилася тим, шо якихось умовних ста тисяч гривень на рахунку у мене нема.

Дурочка. Забула, в якій країні живеш? Та тут тебе ніхто ніколи не покине ні голодною, ні босою!

За останні 8 днів жодного разу не подумала про гроші. Коли збиралася, хватонула якихось пару светрів, двоє штанів і білизну. Ну ще піжаму. Чогось дуже хотілося взяти щось, що про дім. А піжама – вона ж про дім.

За останні вісім днів безліч людей написали мені і спитали, чи треба вислати грошей? Усім сказала ствердне «ні». Вчора мені запропонували купити квиток до Канади, гроші на рахунок і квартиру в Оттаві. Я сказала: «Ні». Прям, як в серіалі «Рассказ служанки». Я тепер розумію, чого вона в кінці кожного сезону лишалася…

Воно не ясно, як далі буде. Я, як і ви, нічого не знаю, нічого не стверджую про майбутнє. Цей пост швидше про переоцінку цінностей. Господи, про що я там переживала? Які там гроші?

Тут одне в голові: шоб день прожити і всі живі були. Шоб бл..ді ці перестали лізти до нас з усіх шпарин, як напівдохлі таргани.

А вони там, в своїй сраній московії, хай стоять біля банкоматів, хай знімають свої останні жалкі рублі і скуповують для них тепер останні назавжди айфони. Вони ні за вісім днів, ні за все життя не зрозуміють, що в житті головне. Раби, кляті.

Слава Україні!

12 березня

Вчора попід вікнами стріляли. Кажуть, то Тероборона намагалася збити дрони русні. Сьогодні увесь вечір нон-стоп бахкає. Не ППО, по ходу недалеко йдуть люті бої.

З подивом зауважила, що мозок швидко звикає до всього.

Ні, у Львів не поїхала, поруч з Києвом. То був миттєвий фестиваль паніки/істерики. Він минув. На ранок навіть соромно було за те, що дозволила собі тут істерити. Було б чого…

Єдине, що розумію: правильного рішення не існує. Кожен новий день – нове сприйняття реальності.

15 березня, 19-й день війни.

Я прокинулася о 4:58 ранку. Чомусь організм тепер щоночі прокидається в той самий час. Рівно о 5:00 від вибуху задзвеніли вікна. Ракета влучила в будинок на Подолі. Хвилин 15 мене потрусило від жаху, потім я знову заснула.

Прокинулася, Сашка приготував сніданок і провів мене на манікюр. Це смішно, так. Який нафіг манікюр, коли на вулиці війна? Манікюр потрібен навіть у війну.

Майстриня каже:

– Я так рада, що ви прийшли. Я так рада працювати. Вся моя родина в Маріуполі, вже два тижні не виходять на зв‘язок, я не знаю, чи вони живі. А коли я працюю, то сходжу з розуму трохи менше.

Ми йшли з Сашою по Подолу, пили каву, світило сонце, було тепло. Я кажу йому:

– На секундочку можна спробувати забути, що війни нема. І все, як колись. Але забути не виходить.

Дома я зібрала речі. В один рюкзак. Лише найнеобхідніше, нічого лишнього. Поплакала. Подивилася з вікна на Андріівську церкву. Попрощалася з Сашою і з тяжким серцем поїхала на вокзал.

Там я знайшла інтерсіті до Львова. Сестра запізнювалася, тому я пішла до машиніста просити його не їхати без нас. Він сказав:

– Та не переживай ти так, дочекаємося ми її, шо ж уже робить.

Я думаю, тепер повинна з‘явитися новина: «Українська жінка на київському вокзалі тримала інтерсіті голими руками»

І не збрехав. Ми дочекалися Ярину, двері зачинилися і ми поїхали у Львів. Як надовго? Що нас чекає далі? Чи є це рішення правильним? Коли ми повернемося? Що ми робитимемо? У мене немає відповіді на жодне з цих питань.

Покинути сьогодні Киів було найскладнішим рішенням в моєму житті. Але потяг їде. У вагоні плачуть діти.

29 березня

Ми сидимо з Сажинкою на літній терасі одного із львівських закладів. Почав лити непроливний дощ, загуділа сирена. Ми просимо офіціанта не виганяти нас хоча б доти, доки не скінчиться дощ. Сажинка каже:

– Хочу вмерти швидко.

– Я теж. Щоб перед смертю не було оцього болючого усвідомлення, що все закінчилося. Хай, якщо це станеться, то станеться швидко. Одна куля в серце. Один ракетний удар.

Сажинка каже:

– Ти розумієш, наскільки це жахливо? Ми зараз говоримо про смерть і ми не жартуємо.

– Так, – кажу я, – ми більше про це не жартуємо. Це тепер наша реальність. Щодня ми прокидаємося з думкою: «Ми дожили». І це більше не є банальністю.

З кожним завиванням сирени нам хочеться ревіти. Нам хочеться стати безпорадними дітьми, яких хтось захистить. Нам хочеться стати тими, кому хтось скаже, що все це наснилося, що все це лише страшний сон.

– Мала, ти прокинулася, не плач, моя мала, доля не зла.

Але нас ніхто, окрім сирен, тепер не будить, ми нічого не знаємо.

Сажинка каже:

– Таке враження, що все це кудись котиться, і з цим усім кочуся я і ти… і ми не усвідомлюємо, куди…

– Я не знаю, куди бігти, Сажинка, куди тікати? За кордон? Батьки молять втекти за кордон, але я не уявляю, як покинути це все своє життя отут на призволяще. Як рідних покинути? Що я далі робитиму? Сяду на березі Сени вино пити? Чи в Берліні, в барі, пиво? Робити вигляд, що нічого не відбувається? Як це прийняти? Як пережити?

Я нікого не засуджую із тих, хто поїхав. Я пишаюся ними, вони сильні люди, я просто ще не змогла. У нас тепер у всіх одна задача – зберегти своє життя. Хай кожен це робить по-своєму. Ми всі потім живі вернемося, ми відбудуємо. А поки задача проста – вижити.

Ми зустрічаємо по дорозі свого друга. Якраз закінчився перший весняний дощ у Львові. Я хвалюся другу своїм новим червоним пальто, кажу:

– Купила його на базарі, за смішні гроші, 750 гривень. Жіночка, яка продавала, спитала російською:

– Вы беженка? Я зупинилася на секунду, не знала, що сказати: – Так… Напевно, біженка…

– Мы домой вернемся, обязательно. Не переживайте, заберите пальто, оно вам, правда, идет.

Я забираю червоне пальто.

Ми з другом стоїмо на балконі. Знову волає сирена:

– Я імфузорія туфелька, я безполєзна. Я думала, що можу бути корисною, але я не корисна. Все, що я можу – це безкінечно блювати від нервів.

Друг тим часом розрулює вантажі з гуманітаркою. Мені хочеться здохнути від власної безпорадності, безтолковості, від почуття провини, яке смолою здавлює мені горло.

Я телефоную по відеозв‘язку другу із ЗСУ.

– Оксана, лягай спати. В твій дім не прилетить, – каже він ствердно.

Я лягаю спати. Я вірю, що у наш з вами дім сьогодні не прилетить.