Після початку повномасштабного вторгнення наше з донькою життя назавжди змінилося. Ми втратили дім, спокій і звичне дитинство. Замість безтурботних днів прийшли тривоги, страх, переїзди та постійна невизначеність. Мені дуже боляче дивитися, як війна забирає частину дитинства моєї доньки.

Найстрашнішими для нас стали перші дні війни, коли довелося ховатися в підвалі багатоповерхівки в рідному Токмаку. 26 лютого 2022 року ми вперше почули вибухи. Не маючи жодного досвіду, ми були змушені вчитися виживати в умовах постійного стресу. Я намагалася впоратися з власним страхом і водночас допомогти доньці подолати її переживання.

Ще один страшний випадок стався 7 жовтня 2023 року, коли неподалік від нашого будинку впала ракета. Ми обидві були вдома. Донька сиділа у своїй кімнаті та вчила уроки, коли від вибуху повилітали вікна й на неї посипалося скло. Я перебувала на кухні біля вікна, і мене також засипало уламками скла. На щастя, фізично ми не постраждали, але пережили сильну психологічну травму. Відтоді донька неодноразово бачила наслідки обстрілів міста, які тривають і досі.

Зараз ми живемо в Запоріжжі, де постійні вибухи та повітряні тривоги не дають можливості нормально спати й відпочивати. Через усе пережите донька стала замкненою, сумною, сором’язливою та дуже чутливою.

До повномасштабного вторгнення вона мала багато друзів і ходила до школи. Зараз навчається дистанційно в гімназії, а своїх однокласників бачить переважно через відеоконференції. Водночас донька продовжує займатися творчістю та відвідує театральне відділення школи мистецтв.

Коли я запитую її, чим можу порадувати, вона відповідає, що найбільше хоче, аби закінчилася війна й ми змогли повернутися додому. Вона хоче встигнути ще пізнати справжнє дитинство, адже зараз їй дуже важко жити серед постійних нагадувань про війну.

Ми стали сильнішими, але найбільша наша мрія залишається незмінною — повернутися до мирного життя.