Петриченко Софія, група К-241, Кропивницький аграрний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ліпська Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року почався як звичайний день. Я прокинулася з думками про школу, мріючи про канікули. Але щось було не так: мій батько нервово розмовляв по телефону на кухні. На моє питання, що сталося, він відповів з жахом: "Війна почалася". Ці слова лунали в моїй голові, наче ехо, яке неможливо було заглушити. Я не могла змиритися з реальністю, і все здавалося туманом. Я стояла, паралізована від шоку.

Перша повітряна тривога залишила незабутній слід. Ми з подругою, живучи поруч, бігли до ванної кімнати…Сиділи в обіймах, намагаючись переконати себе, що це сон…

На вулицях не було людей, магазини спорожніли, а дитячі майданчики заніміли у тиші. Світ змінився, став сірим і порожнім. Перші три місяці я навіть не наважувалася вийти за межі двору. Коли ж я нарешті знайшла в собі сміливість, місто здавалося іншим, хоча всі будівлі були на місці. Моє дитинство раптово зникло… Я подорослішала на сто років…

Минуло півроку, і війна стала буденністю. Мій ранок починався з сирени, а потім ми знову йшли до школи. Особливо важкою була зима: обстріли АЕС залишили нас без світла та тепла. Батьки хотіли поїхати до села, але можливості не було, тож ми звикли до нових умов. Ми всі подорослішали надто рано. Багато хто втратив батьків, дідусів, бабусь.

Для мене найбільш болісним моментом стало те, що мого батька забрали на війну. Це було раптово. Він зателефонував і сказав: "Сонь, мене забрали на війну". Ці слова розбили мій світ.

Я стала менш емоційною, стала менше спілкуватися. Що раніше приносило радість, тепер стало байдужим. Моя дитяча безтурботність випарувалася, залишивши лише відчуття порожнечі. Щоночі я плакала, бо не знала, де він і чи живий. Через три місяці він зателефонував і сказав, що не знає, куди його везуть, але дуже мене любить. Я почала плакати ще більше, бо перед від'їздом ми посварилися, і я сказала багато зайвого. Я відповіла, що теж його люблю, і останнє, що сказала, було: "Вибач".

Ці 1000 днів змінили мене. Я навчилася цінувати кожен момент, навіть дрібниці. Тема мого батька для мене залишається болісною.

Коли бабуся приходила і питала про нього, я йшла до ванної кімнати й плакала, бо не могла знайти слів. Мені здавалося, що я вже змирилася з його від'їздом, але боліло щоразу, коли згадувала про нього. Зараз я дуже сильно пишаюся батьком. Так, звичайно, мені його не вистачає, але я радію тому, що він живий

Однак життя продовжується. У мене з'явилися чудові нові стосунки, і я намагалася не показувати людям, як мені важко. Я знайшла спосіб справлятися з болем –  мене відволік волейбол.

Це було моє місце для виходу емоцій, там я могла бути собою. Крім того, я знайшла справжніх друзів, які підтримували мене в найважчі моменти. Моя реальність розділилася на "до і після", але я навчилася жити далі. Адже правильно писав Олександр Довженко: «Людська душа- це чаша для горя; і коли вона повна вщерть, більше не поміститься…» Моя душа наповнена горем вщерть, але я сподіваюся на краще! Буду жити! Геть думи сумні!