«Хочу, щоб настав мир: і на Донбасі, і всюди»

У нас після прямого влучання, можна сказати, залишилися одні стіни. У 2017 році 31 березня було пряме влучання в будинок, і біля будинку снаряди падали. Зірвало дах повністю, порушені були стіни. Їх, слава Богу, мені допомогли відновити. Всередині було дуже сильно все посічене. Двері були вирвані. Жили без вікон, без дверей. На моїй ділянці, ми рахували, - близько 24 снарядів. Це на периметрі із сусідами і по всій ділянці.

Спочатку було страшнувато. Ми не розуміли, що це таке. Але впродовж цих всіх років ми вже звикли. Раніше обстріли були за часом. Ми орієнтувалися: ага, у такий час можемо побігти в магазин, у такий час можемо працювати на городі, а в такий час нам потрібно або в підвал спуститися, або сидіти в будинку там, де в кімнаті немає скла, щоб не порізало.

У мене була теплиця вся зі скла. Вона опалювальна була. Ми вирощували огірки, помідори. Багато квітів було. У теплицю влучив [снаряд], величезна яма в мій зріст була, ми її ледве засипали.

Я виховую одна двох дітей. Живемо ми на соціальну допомогу. Я як самотня мама й малозабезпечена отримую виплату від держави. Ось на неї ми намагаємося й жити.

Коли в нас було пряме влучання, у мене була легка контузія. Вона спричинила за собою те, що у мене кров носом постійно йде, кров із вух. Але я не можу собі дозволити виїхати в Маріуполь, зробити томографію. Це дуже дорого. Я не можу взяти в дітей ці гроші, сказати, що вони будуть голодні сидіти, а я поїду лікуватися.

Раніше ми могли вийти з дітьми погуляти. У нас школа через п’ять будинків від нас була. Її зруйнували й закрили. Ми могли вийти туди на майданчик погуляти. Ми могли сходити в гості. Наразі ми цього не можемо.

Я хочу, щоб настав мир: і на Донбасі, і всюди. Щоб усе налагодилося, і не було обстрілів, щоб ми жили спокійно і ні в чому не мали потреби.