«Хочеться забути звук бомб, що падають біля тебе»

Свою другу дитину Марина народила не вдома, а там, де довелося, з іншого боку кордону. Незважаючи на тяжке становище та бойові дії, разом із дітьми за кілька місяців жінка повернулася додому.

У 2014 році у мене народилася друга дитина. Але народжувати її довелося не там, де хотілося і де стояла на обліку у Луганську, у хорошого фахівця, де ми мали гарну лікарню.

У процесі всіх цих воєн довелося їхати до Росії, тому що найближча лікарня була там і там були родичі. Сама я не могла забезпечити себе, а там допомогли рідні та знайомі.

Народила і через два місяці повернулася додому, в село Валуйське, де півроку не було світла, газу та постійних бомбардувань. Але вдома було краще.

Довелося пристосовуватися. Слава Богу, що дитина на грудному вигодовуванні, бо доступу до магазину ми не мали. Доводилося їздити до Старобільська, у Біловодську ще можна було щось купити. Десь два роки у нас було дуже важко.

Особливо хочеться забути звук бомб, що падають біля тебе. І як ми сиділи в підвалі, думали, що нас це захистить. А двері були такі тонкі, що потім зрозуміли: сенсу йти з дому немає. Надійніше між двома стінами в коридорі сидіти, ніж перейти вулицю.

У нас сім'я постраждала, саме переходивши з дому до підвалу. Вбило двох людей – чоловіка та дружину.