«Хочеться забути, як стріляли та людей убивали»

Олена Опанасівна 65 років прожила на Донеччині. 17-річною дівчиною приїхала до Станиці будувати шахти. Тут же познайомилася з чоловіком, вони жили душа в душу, виховували дітей та раділи онукам. Наразі жінка залишилася у Станиці без рідні, їхати нікуди. Вона намагається забути обстріл і години, проведені у бомбосховищах.

Я народилася у Чернігівській області. 1956-го приїхала на Донбас, на відновлення шахт, з того часу тут і живу. Чоловік у мене білорус, 40 років у Станиці пропрацював. І лікарню зводив, і парк, все. Ми маємо двох дітей. Чоловік раптово помер, діти та онуки роз'їхалися хто куди, а я сиджу.

Коли в нас почалися обстріли, я якраз на дачу йшла. Там хвилин 30 ходу залізничними коліями. Вже заваруха почалася, на мосту танк стояв і п'ятеро хлопців недалеко. Я кажу: «Внучки, чи можна бабусі пройти?» Вони відповідають: Ми не знаємо, що буде. Ну, йдіть, тільки недовго».

Коли додому повернулася, три хвилини минуло – бомбанули, і шибки з усіх вікон полетіли. Отакий був перший день війни. Коли були обстріли, вирішила піти до бомбосховища, тому що неможливо було сидіти. Думаю, якщо місця не буде, то візьму табуретку, хоч посидіти.

У 2015-2016 роках дуже складно було, тому що стріляли часто. Пенсію не давали, а щоб хліб взяти, під бомбардуванням ходили. До того часу вивчили і знали, коли розриватиметься. Коли летіло, падали хто на землю чи ще кудись.

Мене не поранили, але, як стояли один раз за хлібом, снаряд до банку недалеко потрапив. Тепер на одне вухо погано чую. Хочеться забути, як стріляли та людей убивали.