Бреславська Валєрія

Комунальний заклад «Харківський ліцей №70 Харківської міської ради», 11-А

Учитель, який надихнув на написання есе - Бессонова Наталя Костянтинівна

"Війна. Моя історія"

Я, Бреславська Валерія, нині мешкаю в Харкові. Я - не корінна харків’янка, але дуже вдячна за те, що це прекрасне місто прихистило нашу родину.

Моєю малою батьківщиною є мальовниче, дуже (по-домашньому) затишне село Хатнє на Куп’янщині. Ви тільки вслухайтеся! Хатнє! Пам’ятаю: ідеш у школу або зі школи і кого не зустрінеш - усі посміхаються. І посмішки такі щирі та теплі! А бабусі, які на лавці сидять, завжди запитають: «Лєрочко, що нового в школі? Концерт скоро давати будете?» І школа наша не просто гарна, а найкраща! Найбільше я любила шкільний музей, який створювало протягом 1995-2000 років не одне покоління учнівства. Усі експонати були подаровані музею старожилами Хатнього. Так ось, переступиш поріг кабінету – і неначе поринаєш у минуле. А як інакше? Ти доторкаєшся до вишиванки, якій більше ста років, або до домотканого весільного рушника… У голові відразу бджолиним роєм звиваються думки: а чи щасливими були власники цих речей, свідками яких подій вони були…

І ось 24 лютого 2022 рік. Мить - і життя моєї родини, односельців, як і усіх українців, летить шкереберть. Яка іронія долі - у Хатньому майже не залишилося цілих хат. Унаслідок ворожих прильотів зруйнована рідна школа. Родичі, друзі, знайомі полишили село у пошуках безпечного місця. Одне тішить, що наші захисники врятували більшість музейних експонатів і передали до Чернівців. (Про це я дізналася з відеосюжету «Врятували культурну спадщину», який транслювали на каналі «1+1»). Хочеться вірити в те, що це добрий знак, і наше село зможе відродитися, туди повернуться люди, і там знову буде пахнути свіжоскошеною травою, пирогами з вишнями, бузком – це те, що я любила до війни. Як давно це було…

Після звільнення села почалися регулярні обстріли. Далі залишатися там було небезпечно. Ось так я з родиною опинилася в Харкові і практично відразу закохалася в нього. Хочеться перефразувати відому пісню «Як тебе не любити, Харкове мій?» Дійсно, це місто для мене стало другою домівкою. Я так вдячна за прихисток і комфорт, якими забезпечив мене з родиною Харків.

Тут я почуваю себе у безпеці. А коли опиняєшся на вулиці і бачиш це розмаїття квітів довкола, то навіть забуваєш про війну (звісно, за умови, що не виють сирени). Хочу поділитися своїми мріями. Звичайно, найзаповітнішою, мрією мрій, є Перемога і Мир. Ось саме у такому тандемі, бо одне без одного вони існувати не можуть. А далі, після закінчення школи, мрію стати психологом.

Чому? По-перше, мені завжди подобалася ця професія, бо маю приклад – сестра моєї мами працює психологом у школі. По-друге, по закінченню війни багато людей потребуватиме саме психологічної допомоги. Треба буде допомагати гоїти душевні рани, нанесені війною. Чим скоріше люди зможуть повернутися до нормального життя, тим швидше ми зможемо відбудувати наші села і міста. І ось із цим пов’язана ще одна заповітна мрія. Дуже хочу, щоб знову повернулося життя в моє рідне село, щоб можна було просто сходити до ставка, у ліс, вклонитися могилам померлих родичів, і ще робити безліч дрібничок, на які раніше навіть не звертав уваги. Війна – це страшна й безмежна трагедія для усього нашого народу, але вона дала нам можливість зрозуміти, що найбільшим скарбом є саме життя. Впевнена, що якщо є мрія і бажання її здійснити, то вона обов’язково справдиться!

Щиро бажаю всім, щоб і ваші мрії здійснювалися!