Шахова Ярослава, 7 клас, Попаснянський ліцей №20

Вчитель, що надихнув на написання — Романова Вікторія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

В перші дні війни я думала, що все це закінчиться. Хоча б сподівалась на це. Всі ми так думали, але сталося не так, як гадалося. І зараз вже майже тисяча днів минули від початку цієї страшної події. 24 лютого я прокинулася як зазвичай, я була ще маленькою, для мене це був звичайний день, але тоді змінилося все. Спочатку я та мої друзі раділи, через те, що ми не йдемо до школи, та усміхались тому, що можна було відпочивати. Було б звісно круто, якщо б все так райдужно й залишилось… Тепер вже я навпаки сумую за домом і школою. Усі ці дні були важкими для мене морально. Часті обстріли, небезпеки, відключення світла, кожен день постійні звуки тривоги, та оповіщення.

Хочеться повернути все назад, прокинутись знову у своєму дому, в комфортній атмосфері, знову побачити своїх вчителів та однокласників, і просто прожити ці два роки як гарне дитинство. 

Шкода, що зараз нічого не можна змінити, але вже все є, як є.

Ось почалась ця жахлива подія, коли мені було лише 9 років, зараз мені вже 12. До сих пір я продовжую сумувати за своїм рідним містом, за домівкою. Хочеться повернутись хоча б ненадовго, на декілька хвилин, та знову відчути ці моменти щастя, радості, та щасливого дитинства, де усі поряд: родичі та друзі. Часто, коли я сплю, я знову і знову переживаю початок цих подій, постійно одні й ті самі моменти прокручуються у голові. Іноді прокидаюсь з усмішкою на обличчі, а іноді - в сльозах та горі. За увесь цей час я декілька разів змінила своє місце перебування, та

як би там не було, я ніколи не зможу настільки полюбити жодне місто, як своє рідне містечко, мою Попасну. 

Я дуже шкодую про те, що не цінувала усе, що я мала раніше: іграшки, речі, усе, що я мала у своїй кімнаті. Якби події можна було б змінити, то я б обов’язково це зробила.

Я просто мрію про те, щоб це все було просто спільним сном, і ми знову прокинулись 24 лютого 2022 року у своїх домівках, у знайомих кімнатах, начебто й нічого не було. Але все це може бути лише у наших далеких мріях. Ми вже не можемо змінити те, що сталось. Це ось така тяжка реальність, і треба це просто зрозуміти, та боротися за своє щастя, за свою волю, та за незалежність нашої країни. Зараз мені все ще важко це прийняти, але стало трохи легше. Я потихеньку почала відпускати минуле, розуміти, що відбувається і звикати до нового міста, та людей навколо мене. 

Думаю, що пізніше я вже не буду так сильно хвилюватись, та думати про своє минуле, і просто відпущу його. Зараз моє життя абсолютно інше, і мені треба прийняти це.