Васильєва Катерина, учениця 9 класу Херсонського наукового ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Скрипка Олександр Іванович

«Війна. Моя історія»

Спалах війни — це завжди подія, яка роздирає світ на до і після. І в моєму житті також був час, коли війна стала не просто новиною з телевізора, а моєю історією.

Я народилася в спокійному місці, де люди працювали, відпочивали і раділи кожному щасливо прожитому дню. Але потім настав лютий  2022 року, і ми, жителі маленького містечка на півдні України, опинилися в іншому світі...

24 лютого, четвер...  Рано-вранці мене розбудили гучні звуки вибухів, весь дім почало трясти. Тоді я ще не розуміла, що це могло бути. Батьки почали читати новини в соціальних мережах та швидко збирати речі й документи. Так ми зрозуміли, що почалась війна. Було відчуття страху та розгубленості. Що робити? Чого чекати далі? Не хотілося вірити, що таке можливо в ХХІ столітті. Була надія, що все швидко минеться, що це якась тимчасова прикрість, що життя буде, як раніше.

Але окупаційні війська просувались дуже швидко й забирали під свою владу наші міста і села. Звуки вибухів, канонад, грізний гуркіт, мабуть, перших боїв з агресором наближалися і несли з собою тривогу і страх.

Інколи ночі були всіяні яскравими спалахами вибухів, а біля Антонівського мосту постійно чулися то стрілянина, то робота важкої артилерії. Ворог атакував переправу через Дніпро своїми бомбардувальниками. Наші війська, що прикривали міст, не змогли довго опиратися тиску агресора і змушені були відступити. Ще день чи два ми чули клекіт бою на окружній дорозі і сподівалися, що ворог омине місто... На жаль, захисники Херсона не змогли чинити належний опір орді, яка значно переважала тероборону і в живій силі, і в озброєнні.

Не минуло й тижня, як я побачила російських військових, а також їх бронемашини й танки на вулицях обласного центру. Зустрічатись із ними було дуже моторошно. Не раз бачила, як люди в камуфляжі забирали містян просто посеред вулиці й з мішком на голові заштовхували в машину.

Після трьох місяців життя в окупації наша родина прийняла рішення виїхати з міста. Це було дуже тяжко морально. Кожного дня спостерігали, як виїжджали знайомі та друзі, і жодної історії не було, щоб доїхали без обшуків, знущань і принижень.

Наш день виїзду був теж не з легких. З самого ранку почалася злива, шлях розмивало дуже швидко, а доводилось їхати полями по глиняній місцевості. По дорозі бачили багато розстріляної та спаленої техніки - як військової, так і цивільної. Це нагадувало фільм жахів, якийсь кіношний апокаліпсис.

Подорож до вільної України зайняла цілу добу. Ми виїхали в пошуках безпеки та спокою, але залишили частину своєї душі і надії на краще майбутнє.

Життя в чужому місті теж не солодке: постійні повітряні тривоги та обстріли не зупиняються. Місто Запоріжжя стало прифронтовим, бої йдуть зовсім поряд...

Мушу визнати, що ця війна навчила мене багатьох речей, показала силу спільної підтримки та солідарності всіх українців. Вона навчила цінувати кожен прожитий день, по-іншому ставитись до багатьох речей, зростати в незвичних умовах... Війна зробила мене не по роках дорослою. Я ще дитина, але я вже... доросла. За якісь кілька місяців відбулась переоцінка цінностей, хотіла я того чи ні.

Моя історія — це історія страху, виживання, але також історія надії та віри у наше краще завтра. І хоча війна залишить свої рубці на наших серцях і навічно закарбується в пам'яті, ми продовжуємо рух уперед, бо віра у світле майбутнє, у перемогу добра над злом ніколи не вмре, і небо над моєю рідною Україною обов’язково буде мирним.