Алєксандрова Варвара, 8 клас, Кременчуцька гімназія №21 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Робота Любов Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Можна втратити дім, але не себе.

Бо справжній дім — це людина в собі."

Юлія Григорівна, героїня моєї розповіді, народилася в Україні, у місті Артемівськ, яке нині має назву Бахмут. Її батько був фронтовиком – воював у Другій світовій війні, а після її завершення продовжив військову службу. Мама дбала про родину.

Юля була другою дитиною, старшим був брат.

З дитинства вона вирізнялася життєрадісністю, активністю, відкритістю до людей і світу. Відвідувала різноманітні гуртки, мріяла, творила, шукала своє місце у  житті. Можливо, саме через цю жагу до пізнання вона обрала спеціальність, пов’язану з подорожами.

Після закінчення Донецького політехнічного інституту Юля розпочала роботу в геологорозвідувальній експедиції. Її життя було наповнене пригодами – навіть у часи закритих кордонів вона мала змогу побувати в багатьох країнах. Особисте життя відступало на другий план: уся вона належала роботі, родині, обов’язку.

Згодом батьки постаріли, потребували турботи. Юля, не створивши власної сім’ї, присвятила себе братові. Вона допомагала виховувати його сина.

Її життя здавалося щасливим – вона була поряд з близькими, залишалась активною: співала в хорі, займалася спортом, брала участь у громадському житті. Вона працювала, облаштовувала дім, мріяла про спокійну старість. Та роки промайнули, мов хмари на вітрі. Прийшов час, коли можна було просто жити – для себе.

Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Тихе, вистраждане, омріяне спокійне життя зруйнувалося, мов пісочна вежа. Війна ступила на рідну землю брудним ворожим чоботом, змітаючи все на своєму шляху. Бахмут опинився поблизу лінії фронту. Зникло світло, зник газ, воду доводилося носити здалеку. Їжу готували просто неба, на цеглинах. Руйнувалися будинки, руйнувалися долі.

Попри загрозу, Юля до останнього не хотіла залишати рідний дім. Їй було 74, вона вже не мала сили і бажання розпочинати з нуля. Та війна не питає. Брат з родиною виїхав раніше, рятуючи дітей. Врешті-решт, коли стало зовсім небезпечно, далекі родичі допомогли і їй покинути рідне місто.

Через три місяці після евакуації вона оселилася в гуртожитку в Кременчуці.

Це було початком нового життя. Вона не зламалася. Хоч іноді й злітали з вуст гіркі слова – «Я безхатько», – в душі вона залишалась сильною. Усе життя Юля чесно працювала, допомагала іншим, і була переконана, що заслужила на спокій. Але реальність виявилась іншою.

У новому місті вона отримала дах над головою, одяг, а найважливіше – теплі серця поруч. Кременчук став для неї символом порятунку. Юлія Григорівна називає це місто «раєм» – бо саме тут, серед війни, їй вдалося знайти острівець затишку. Вона веде активний спосіб життя: відвідує заходи, займається фітнесом, спілкується з людьми, прогулюється вулицями, де вловлює риси рідного Бахмута.

Вона безмежно вдячна кожному, хто допоміг їй на новому життєвому етапі.

І хоча в серці все ще жевріє надія повернутись у місто свого дитинства, Юля заспокоює себе думками:

«Нічого… Мені пощастило потрапити в чарівне місто. Буду вважати, що це – мій довгий відпочинок. А там – побачимо. Може, ще дочекаюся того моменту, коли зможу ступити на рідну землю, де почалося моє життя…»

Юлія Григорівна не чекає чуда. Вона сама – це диво. Її сила – у доброті. Її зброя – усмішка. Її віра – в людей. І коли вона каже: «Буду вважати, що це – мій довгий відпочинок. А там – побачимо...»,-то в цих простих словах – стільки надії, стільки любові до життя, що хочеться теж жити, діяти, допомагати.

«Єдине, що ми ніколи не повинні втратити – це людяність», – Рей Бредбері і ця сильна красива жінка нагадує про це кожному, хто зустрічає її на своєму шляху.

Бо сила допомоги – вона жива. Вона має ім’я. І це ім’я – незламні українці…