Син Світлани Михайлівни загинув під час обстрілу

Ми пенсіонери, проживали в селі Новокарлівка Пологівського району. 

Перший день війни запам'ятався тим, що ми були в себе у дворі, а снаряди летіли. Син з дітками й жінкою жив з нами на одній вулиці, то вони прибігли до нас.

У першу ніч після початку війни ми не спали, хвилювалися. 

Ми вирішили виїжджати, коли осколок попав дідусю у ногу, а мого сина вбило. Ми до того й не думали тікати, але після цього поїхали. Нас вивіз друг сина. Ми забрали з собою маленьку собачку.

У дорозі було більше десятка блокпостів. Хлопців роздягали, дивилися на татуювання. 

Я - після операції, яку ще й погано перенесла, тому все погано пам’ятаю. Ми зіткнулися з психологічними проблемами, але стараємося тримати себе в руках.

Ми як їхали, то в нас була ще їжа, але магазини вже не працювали. На щастя, у нас були свої запаси, тому ми не голодували. 

Дуже хочеться додому. Мрію, щоб хата була цілою, бо в мами і сина хати згоріли.

Мені здається, війна ніколи не закінчиться. Щодня бахають і бахають. Але хотілося б, щоб вона закінчилась швидше.