Коли почались обстріли Охтирки, Світлана з дітьми й жінками ховалась у підвалі. Трохи оговтавшись, вони готували їсти для військових і возили на блокпости під обстрілами

Ми з чоловіком живемо в Охтирці. Я інвалід, але працюю. Чоловік - пенсіонер.

Рано-вранці 24 лютого подзвонила донька і сказала, що почалась війна. Ми почали збирати речі і переїжджати туди, де є погріб. Ми зібрали біля себе 13 чоловік, серед них - тримісячна дитина-немовля і п’ятирічний хлопчик. Чоловік нас залишив: пішов служити, хоча він перед самою війною вийшов на пенсію. Ми облаштовувались у погребі.

Першу ніч ми не спали - сиділи в підвалі, тому що все гриміло і шуміло - це був жах. Я відчувала відповідальність за тих жінок і дітей, яких згуртувала навколо себе, намагалась усіх заспокоювати.

Від потьмарення розуму, мабуть, нас врятувало те, що ми згуртувались, взяли себе в руки і допомагали нашим хлопцям. Ранком я їздила і питала, що кому потрібно.

Ми варили їсти, розвозили по блокпостах. Коли потрапили під обстріли, не було страшно - я слухала команди військових, що нас прикривали. Вдома ми не показували, що доводилось переживати і бачити, робили свою справу далі.

Ми готували із власних запасів. Дуже мені допомогла моя гарна знайома, яка тримає магазин. На моє прохання допомогти крупами, вона сказала: «Приїжджай в магазин, тобі дівчата відкриють, і візьми, що потрібно». Ми поїхали, набрали пельменів, консервів, солодощів. Все роздавали хлопцям.  

Мене шокувало те, що довелось бачити. Боляче було дивитись на переляк моєї доньки, інших дітей. Коли ми піднімались з погреба в будинок, щоб погрітись,  п’ятирічний хлопчик не дозволяв себе роздягнути, не давав навіть шапку зняти. А раптом ми зараз будемо бігти? Ми їздили по місту і бачили розбомблені будівлі. Це жахіття. Ми діставали дитячі медикаменти, тому що дітки в підвалах хворіли.

Дуже багато будо пройдено і зроблено. Багато загинуло з тих, кого ми добре знали, обіймали і раділи, що вони змогли вирватись з окупованого Тростянця. Гарних спогадів немає. Легко на душі тільки від того, що ми не дали окупантам пройти, як вони хотіли, через Охтирку.

Я не знаю, коли і як закінчиться війна, але дай, Боже, хлопцям нашим терпіння і здоров’я. Буду чекати весни, весна покаже. Хочеться прокинутись і щоб сказали, що настав мир, щоб всі рідні з’єднались.