Заворотний Орест, 10 клас, Дігтярівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Заворотна Любов Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не писав про війну.

Хотілося б написати про небо, пшеничний лан, сонце, осінній день. Тільки не про війну, не про жахіття та смерть.

Але й інше спадає на думку. А можливо, треба не тільки писати, а кричати про неї на весь світ, щоб зупинити, стримати, застерегти…

Згадую отой болючий лютий, коли неподалік нашого села їхала величезна колона ворожої техніки. І паніку людей, і очі, повні смутку, тривоги. А ще тихі розмови батьків, бабусі, щоб не потривожити нас, дітей. Дуже страшно, дуже боляче. А ще так багато безсилля, яке відчувалося на кожному кроці. Ворог наступає, ворог на моїй рідній Чернігівщині. Зовсім поруч. Щодня новини. Чернігів, Ніжин, Велика дорога… Почуття тривожності. Ворог руйнує мирні населені пункти, змітає все на своєму шляху, не жаліючи нікого.

Гинуть невинні люди, працюють ворожі «Гради», авіація, артилерія. Бомблять Чернігів, старе, сивочоле місто. Це пекло.

Кожного дня прискіпливо стежимо за новинами. Кожного дня лунають вибухи.

А як же раділи звісткам, що ворогу дають здачі, що є в нас сила, що ми готові битися до загину. Кожна людина не байдужа, кожна людина – патріот. Усі допомагають наближати перемогу.

Ніколи не забуду, як виготовляли окопні свічки захисникам на фронт, як

збирали великодні кошики , подарунки, сувеніри, як старалися проводити ярмарки, збирати кришечки воїнам на потреби. Старалися усім миром, не жаліючи нічого.

Війна скалічила долі багатьом людям. Залишила без будинків, світла, надії, навіть без України. Люди тікали за кордон, щоб зберегти життя своїх маленьких дітей. Із теплими обіймами приймали наших біженців дружні країни, але відчуття розлуки із рідною домівкою було дуже великим. Мій двоюрідний братик, дворічний малесенький хлопчик, разом із мамою також перетнули кордон, щоб втекти від війни. Щоб відчути себе в безпеці. Як же болісно було мені усвідомлювати, що розлучається сім’я, що треба звикати до таких страшних реалій життя. Дивлюсь на світлину мого братика, де він в чужому аеропорту чекає на літак. Вона так вражаюче передає оту розлуку, невідомість, що моє серце розривається від розпуки.

Будьте навіки прокляті вороги, які зазіхнули на найдорожче! Ми витримаємо!

Ніякими тортурами нас не зупинити. Ми сильні!

Ми цілому світу показали свою силу, витримку, міць!

Я вірю в Перемогу!

Тримаю надію на тихі ранки та зоряні ночі!