Анакіна Варвара, 11-а клас, Харківський ліцей № 74

Вчитель, що надихнув на написання — Коновалова Марина Валентинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Що значать тисяча днів для кожної людини? Здається, що це неймовірно мало, адже час плине дуже швидко. Але насправді — це майже три роки… Було б майже три роки стабільного життя, яке наповнене щастям, улюбленими справами, новими досягненнями. Звичайне життя, сподівання на яке було знищено повномасштабним вторгненням. Тисяча днів для кожного українця, для мене — це шлях боротьби, який супроводжувався страхом і втомою, але водночас і вірою в краще.

Перший день війни я пам’ятаю досі, саме з нього життя розділилося на «до» і «після». Війна пришла раптово і, попри всі попередні розмови про можливість вторгнення, я не могла повірити, що це все таки відбулося. Я пам’ятаю повідомлення від переляканих друзів, тривожні дзвінки від родичів, хвилювання і страх за себе і за батьків. Я не могла не задавати собі питання: «Що буде далі?».

Незважаючи на все, я не змогла покинути свій дім. Я залишилася у місті, яке я люблю, у місті, яке потерпало від нескінчених обстрілів, — у нескореному Харкові.

Перші місяці війни відчувалися для мене наче нескінченний марафон. Спочатку було страшно навіть виходити на вулицю. Кожен звук, кожен постріл змушував серце битися швидше. Кожна ракета, що пролітала десь поруч, нагадувала про хрупкість життя, про те, як швидко все може змінитися. На жаль, зараз я ловлю себе на думці, що страшне стало звичним. Я почала сприймати вибухи як частину повсякденного життя. Гучні звуки вже не змушують мене ховатися, я більше не здригаюся від кожного гуркоту. Але страх залишився, він став непомітною і звичайною частиною мене.

За цей час я побачила стільки втрат!.. Все було не так, як раніше: деякі знайомі загинули, вулиці Харкова, якими я гуляла, знищені разом із життям, яке наповнювало будинки поряд. Коли я вперше приїжджала в Ізюм після його звільнення, я не могла без болю дивитися на скоєне ворогом.

У місті, в якому я проводила літо у бабусі разом з сестрою, з’явилась смерть. Іноді здавалося, що все це відбувається не насправді, що це просто кошмар, з якого я скоро прокинуся. Але час минав, і все більше ставало зрозуміло, що це нова реальність, від якої неможливо втекти…

Тепер щоранку, коли я прокидаюся, я вдячна за ще один день, за те, що живу.

Це найпростіше, що може бути, але насправді і є найбільшою цінністю. Я навчилася бачити важливе в простих речах: у теплому погляді, у посмішці людей навколо, у можливості поговорити з близькими. Звичайні у житті речі перетворилася на найдорожчий скарб.

Цей шлях став для мене випробуванням сили.

Іноді здається, що терпіння вже немає, що сил більше немає.

Але щоразу знаходяться нові ресурси. Після тисячі днів війни я впевнено можу сказати, що стала сильнішою, хоч цей шлях і виявився надзвичайно важким.

Ці тисяча днів війни змінили мене. Я стала сильнішою, навчилася жити з болем, не дозволяючи йому мене зламати. Я не втрачаю надії на нове майбутнє для України. Ця віра додає мені сил, коли опускаються руки. Коли нарешті настане перемога, ці тисяча днів залишаться частиною мого минулого, але вони не визначатимуть моє майбутнє. Я буду рухатися далі, але завжди пам’ятатиму. Пам'ятатиму, щоб жити з гідністю, щоб бути вдячною за кожен мирний день, що, безсумнівно, скоро настане.