Нечипоренко Євгеній, 10 клас, КЗ СОР Глухівський ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою

Вчитель, що надихнув на написання есе - Милютіна Олена Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені було 13 років, коли почалася війна. Цей день пам'ятаю як зараз: я прокинувся десь о сьомій годині ранку і переді мною постала картина, як мій тато (військовий) швидко кудись збирався, бігав по квартирі в метушні. Тоді я нічого не розумів. Як потім мама мені сказала, що почалася війна.

Я не міг повірити в це, але мама сказала збирати речі, які можуть мені знадобитися.

У цей день, я мав їхати на змагання, але за день до цього, в Україні оголосили воєнний стан. Я вже тоді розумів, що щось не так. У моїй ще тоді дитячій голові не вкладалося, що таке «війна».

На жаль, усе жахіття  я зрозумів потім… після перших «прильотів», новин після звільнення Бучі та ракетних ударів по «Імпульсу» та «Зірці» − заводах із виготовлення боєприпасів у м. Шостка.

Здавалося, що це не насправді, бо хіба можливо вести війну у ХХІ сторіччі?!

З початку війни, я активно читав новини, в яких говорили, що люди, які завербовані російськими службами, ставлять мітки на дахах звичайних будинків. Тоді ми разом з сусідами прийняли рішення, що треба перевірити наш дах. Ми піднялися на нього, все детально оглянули і, на щастя, таких міток не було. Можливо, це був дитячий героїзм, але тоді це здавалося надважливим.

Також, пам'ятаю, що в Телеграм каналі нашого міста писали, що треба зняти всі назви вулиць, які знаходяться на будинках. Тоді ми з сусідами знову зібрали сили і в нашому районі зняли всі таблички, задля спільної безпеки.

Зважаючи на територіальну наближеність м. Шостка до кордону, ми розуміли, ворог міг зайти в місто в будь-який момент.

На початку війни стояли великі черги в продуктові магазини, і ми з сусідами домовилися, купувати один одному продукти, щоб було легше. Коли не було тривог, я ходив по продукти для себе та сусідів. Пам'ятаю, як я приносив їжу сусідам, а вони мені дякували, інколи давали солодощі. Ці емоції неможливо забути, такі моменти запам'ятаються мені надовго, у цьому я впевнений.

Тут мені згадалися розповіді бабусі, коли вона розказувала про важкі воєнні роки Другої світової із чергами, нестачею продуктів… Я дивувався і казав їй, що такого бути не може, адже АТБ працює цілодобово.

Коли було оповіщення тривоги, ми її майже не чули, тому я запропонував: якщо хтось чує сигнал тривоги, будь то день або ніч, має оповістити усіх. Щоб не бігати по квартирах нашого під'їзду, ми вирішили бити по батареях, звук від яких, може доноситися до більшості. З таким сигналом ми жили майже три місяці, поки не поставили оповіщення тривоги ближче до нас.

Переконаний, що під час війни – обов’язок кожного допомагати ЗСУ.

Тому я разом з класом плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки для наших воїнів, які виконують завдання на лінії фронту. У школі, ми влаштовували ярмарки, під час яких збирали кошти для ЗСУ. На різних заходах в школі, я завжди робив донати на підтримку нашого війська. Звичайно, це не дуже великі суми, але разом ми змогли зібрати декілька тисяч на підтримку армії. Також малювали листівки нашим воїнам, запаковували їх разом зі смаколиками, а вже потім військові, котрим ми робили ці подарунки, записали відео-звернення, в якому дякували нам за нашу роботу.

Я впевнений, що навіть такі маленькі подарунки, надихають їх та дають мотивацію, якої зараз не так багато.

Як вам відомо, мій батько – військовослужбовець, і за час війни йому довелося побувати в багатьох місцях.

Нещодавно він добровільно вирушив у зону активних бойових дій, і саме ця подія стала для мене переломною. Відтоді мій сон став неспокійним, я постійно хвилююся за нього, слідкую за новинами та всіляко намагаюся підтримати, адже розумію, як йому важко.

Свої переживання я виразив у картині, яку тато повісив, щоб, дивлячись на неї, відчувати мою близькість. Разом із бабусею ми передали йому домашні смаколики, а я намалював малюнок, який він, за його словами, згорнув і поклав у кишеню. Тепер у вільні хвилини батько дивиться на цей малюнок і згадує про мене. Я впевнений, йому це дуже приємно, особливо усвідомлюючи, що його люблять та чекають вдома.

Отже, за період повномасштабного вторгнення російської федерації стало очевидним, що війна кардинально змінила життя та плани багатьох українців.

Чимало людей змушені були покинути свої домівки в пошуках безпеки та намагаються облаштувати нове життя на новому місці, що в нинішніх умовах є складним випробуванням. Однак, головне залишається незмінним: війна триває і не зупиняється, тому підтримка наших захисників та цивільного населення є надзвичайно важливою. Якщо більшість громадян нашої країни докладатимуть максимум зусиль для допомоги армії, будь то через матеріальні чи фінансові внески, участь у протестних акціях на підтримку військових, або ж через допомогу в тилу – виготовлення окопних свічок, маскувальних сіток, приготування смаколиків для наших воїнів, – ми зможемо швидше наблизити нашу Перемогу.