Я з Оріхова. Мені 63 роки, я інвалід третьої групи, онкохвора. Коли почалася війна, я з чоловіком і сином проживала в своєму будинку. Ми два місяці чекали під обстрілами страшними. 

Спочатку перелітало над нашими головами - то ще якось це витримували, поки не розуміли, що може прилетіти прямо нам на голову. Потім почалися страшні бої: з Нестерянки, з Копанів нас обстрілювали з танків, з мінометів. Ми ховалися в погребі, було дуже страшно. Онуків своїх відразу відправили в Дніпро, потім по програмі вони виїхали в Туреччину, а ми там довго були. 

Ми з сином 22 квітня не витримали. Вночі прокинулися від страшних вибухів, і я сказала, що якщо доживемо до ранку, виїдемо в Запоріжжя.

У нас маленька машина - ми взяли, що могли, і виїхали. У Запорожжі винаймаємо квартиру. Чоловік залишився в Оріхові. Світла не було, хлопці іноді до генератора підключалися. На провулку залишилося п’ятеро хлопців. 

Мій чоловік в минулому вересні приїжджав сюди: побуде трохи - і знову назад. Я його просила, щоб залишився. Він зимою і літом спав у підвалі, в спальному мішку. У результаті в нього попав осколок і його вбило. Пів року пройшло після його смерті. 

Хату мою зруйнували, близьку людину вбили. Слава Богу, тут мої сини обидва підтримують мене, родичі теж мене підтримують, а я тут живу. Слухаю новини щодо мого Оріхова.