Я була вдома, коли все почалось. Ми виїхали з сім’єю пізніше - бачили все, що там вибухало, горіло. Я працювала директором школи і для мене було розчаруванням, коли мої вчителі переходили на той бік і погоджувались працювати з окупантами. Для мене це було важко. Ці люди виховували дітей, а потім перейшли на той бік і розповідали, що російський світ – це дуже гарно. 

Я зрозуміла, що не всі люди такі, як я. Це було для мене самим важким. Смерті, вибухи і все, що ми бачили.

Ми в селі, тож їжа була своя, тому що свій дім, а світло і газ – це була проблема, тому що в будинку не було свого опалення. Вода у нас була, бо криниця своя на подвір’ї. З водою нам повезло - всі сусіди до нас приходили і користувались. Харчами ми з сусідами ділились і обмінювались. У кого були маленькі діти - все їм відносили, одне одному допомагали, і це всіх врятувало. 

Ми виїжджали 16 квітня. Було 26 блокпостів. Нас зупиняли, все перегортали, і ми не знали, чи доїдемо. Коли ми проїхали останній блокпост і побачили наших, - це було те, заради чого ми їхали. 

Мрію, коли ми переможемо, повернутись додому, в свою школу, на свою батьківщину маленьку. В школі навчити діток розуміти, що російський світ – це дуже погано. Наше завдання - повернутись і продовжувати дітей вчити нашим стандартам.