Напередодні війни ми з чоловіком тільки-но зробили капітальний ремонт нашого власного будинку, я народила свою першу дитину у 38 років. Була у декретній відпустці, все було добре.

Чоловік працює в ДСНС, був на нічній зміні, а я з синочком спала вдома. О пів на п’яту прокинулась від вибухів. Малий прокинувся, перелякався. Я не знала, куди мені дзвонити і що коїться. Чоловік трубку не брав. У мене паніка була. 

Найбільш для мене було боляче, коли проходили бої на кладовищах. Моя мама дуже багато років тому померла. Я думала, коли син підросте, я прийду з ним хоч на могилу до його бабусі. Та коли ми виїхали, я бачила в інтернеті огорожу моїх батьків зруйновану - це було найбільш боляче.

Ми з маленьким сином і донькою чоловіка від першого шлюбу в квітні 2022 року вижджали до Львова, чоловік нас проводжав. Ми вірили до останнього, що ненадовго виїжджаємо. На роботі казали, що ненадовго. І от, я вже сиділа в автобусі - і почала плакати. Чоловік спитав: «Що трапилось?» Я кажу: «Вадиме, ми більше сюди ніколи не повернемось». 

Синок мій дуже наляканий був. Коли ми зупинялись на заправках, він в туалеті лякався звуку сушки для рук, падав на підлогу і кричав: «Не треба!» Йому тоді було три роки. 

Ми відмовились від виїзду за кордон, були до останнього поруч з чоловіком. В чому стояли, в тому й виїхали, навіть не всі документи забрали. Їхали в нікуди. 

Я завжди кажу, що добрих людей більше, ніж злих. Дуже приємно, коли допомагають не якісь організації, а звичайні люди. Для мене було відкриттям, що на заході України нам дуже співчували, надали прихисток. Ми жили у жінки більше восьми місяців і нічого за це не платили, ми жили одною родиною. 

Чоловік виїхав з Бахмуту у 2023 році. Вони там були до останнього, поки їх не перевели в інше місто. Зараз ми в Одесі.

Мріємо про свою домівку. Іноді я почуваюся як рослина, яку вирвали з корінням, і не знаю, як знайти ґрунт і де пустити своє коріння.