Того ранку я збиралася на роботу. Ніхто не міг повірити в те, що почалася війна. Тяжко було і морально, і фізично. Життя поділилося на "до" та "після". Боялися кожного звуку, не вмикали світло, коли темно, не могли спати через вибухи.

Гинули люди, діти, хтось залишився інвалідом, хтось зостався без близьких, без житла... В перші дні у нас була складна ситуація з хлібом. Місцева влада налагодила трохи виробництво, але через декілька днів давали 1 батон в одні руки.

В черзі треба було стояти по 4 години на вулиці (це якщо не починали стріляти). Я мерзла так, що не рятували навіть зимові речі. Так само почали зникати ліки і інші продукти.

Мені разом із сином довелося виїхати після чергового обстрілу. Моя мама змушена була залишитися вдома. Допомогли, сховали і підтримали чужі люди. Роботи зараз не маю.

Як згадка про трагічні події – маємо речі, які ми привезли із собою з дому - маленька часточка минулого життя і велика частина болю, адже все найкраще (дім, друзі, родичі) прийшлося покинути і поїхати в небуття...