Як завжди о 4-ій ранку прокинулась і збиралась на роботу. О 5-ій треба було будити чоловіка. Але його вже будила не я, а вибухи. Так почався той незабутній ранок.   Війна - це велике горе, біда, страх…

Ми з чоловіком живемо в Харкові. Це моє рідне місто! Я люблю його до нестями! Нам довелося виїхати. Якби ми були самі, то виїхати і не думали б. Але я доглядаю за своєю сестрою – вона інвалід І групи. Прикута до ліжка вже 20 років. І коли на тебе покладена відповідальність за чиєсь життя, окрім свого, то це дуже важко. Тому було прийнято рішення виїхати. Зараз ми вже збираємось повертатися. Ніде не може бути краще, ніж у рідному домі.

У рідному Харкові! Харків – місто-Герой! Місто Героїв! Я дуже пишаюсь нашим мером. Він заслужив і вистраждав наш Харків!

Ми переїхали до міста Красноград. Тут дуже доброзичливі та відповідальні люди. Нам допомагали і підтримували. Проблем ні з їжею, ні з водою в нас не виникало. Дякуємо всім небайдужим.

Наша сім'я разом. Підтримуємо один одного як можемо.

Зараз роботи немає. Знаходжу курси, вивчаю іноземну мову, дивлюсь вебінари. Гадаю зможу змінити професію і бути корисною собі і своїй країні.

Досі зберігаю свій робочий щоденник. Він завжди був у сумочці. Там залишились записи моїх запланованих, але не здійсненних, заходів. Це згадка про те, що тепер треба жити тут і зараз, а не відкладати щось на потім…