Чоломбитько Софія, учениця 9 класу КЗ «Харківський ліцей №158 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ротенберг Олена В’ячеславівна

«Війна. Моя історія»

Війна. Найстрашніша подія в житті кожної людини. На жаль, на сьогоднішній день, кожен українець зіткнувся лицем до лиця з таким жахливим інцидентом, як повномасштабне вторгнення. І я також…

Моя історія війни розпочалась 24 лютого 2022 року о 5 ранку. Гучні вибухи, свист ракет і найстрашніше - страх в очах рідних. Взагалі не хотілось вірити у те, що відбувається. Але після масштабного обстрілу, від якого у нас ледь не посипалися вікна, довелося усвідомити, що розпочалась війна.

Складно повірити, що лише вчора я робила практичну роботу з географії і жалілася подрузі на складну тему, а сьогодні мене будить мама зі сльозами на очах і каже, що Харків обстрілюють. Страх охопив мене з ніг до голови. З тієї секунди моє життя змінилося на «до» та «після».

Було дуже моторошно. Нерозуміння що робити, і що чекає далі не давало спокою. Ми з батьками довго думали, що нам робити. Наші роздуми переривали звуки вибухів. Після того як пролунав вибух, ми спускалися у підвал.  Холод підвальних стін і запах сирості назавжди залишаться в моїй пам’яті. Налякана 6-річна сестра питає у мене зі сльозами на очах: «Соня, а ми помремо?». Після цього питання мені захотілося оберігати її від цього світу і зробити все, щоб у неї не виникало таких питань.

Сидячи у підвалі з батьками, ми сподівались, що воєнні дії довго йти не будуть,  ми скоро повернемось додому і будемо жити попереднім, спокійним життям.

Дев’ята ранку, п’яте березня. Ми, як і завжди, спустилися до підвалу і чекаємо поки буде відбій тривоги. Прильоти біля нашого будинку були настільки сильними, що у деяких квартирах навіть повипадали вікна. Наша сім’я прийняла рішення виїхати з Харкова. Але куди - невідомо. У нас було десять хвилин часу, щоб зібрати у валізи все своє життя і покинути рідну квартиру з незаправленими ліжками, зошитом з практичною роботою, який лежав на столі і чекав, поки я покладу його до рюкзаку, та так і не дочекався. Залишили все, і не здогадувалися, коли ми повернемося, та чи повернемося взагалі.

Дорога була складною. П’ять годин ми їхали у невідомому напрямку і не знали, що на нас чекає. Страх невідомості охоплював нас. Ми приїхали в село. Там було дуже складно адаптуватись і переживати перші дні, але у нас не було вибору і там було безпечно, тому ми прийняли ситуацію і залишились там.

Шосте березня. День народження моєї сестри, їй виповнялося сім. За ці тижні, які вона пережила, ця дитина подорослішала на десятки років. Я пишаюся її мужності і тим, що вона зрозуміла: чому ми їй не подарували омріяні подарунки. Вона буквально лишилася дитинства через напад росії. Все її дитинство забрала війна.

З самого початку повномасштабного вторгнення, життя нашої родини перевернулося з ніг на голову. Переїзд з рідного міста, прильоти у квартиру, руйнування району, з яким була пов’язана безліч спогадів. І те, що довго не давало мені і батькам спокою - велика відстань між родичами і друзями. Розуміння того, що ми більше ніколи не повернемось до того життя, яке було раніше, спричиняє багато болю. Зараз ми під Харковом, живемо, будуємо нові цілі і мрії. Але чи забудемо ми колись минуле? Ні. Ніколи ми не забудемо і не пробачимо тих людей, які лишили українців без світла життя. Неможливо забути тих подій, які спричинили багато смертей.

Я сподіваюсь, що скоро війна в Україні закінчиться і ми будемо відзначати перемогу, і для цього треба допомагати ЗСУ, робити внески для підтримки армії.

Все буде Україна!