«Кажу: «Я нікуди не виїжджаю». І залишився, а сім’я виїхала»

Початком війни стало 11 червня 2014 року – обстріл Мар’їнки, який почався о 22:00, і з цієї миті для мене почався відлік війни. Зрозумів це, коли було два обстріли по Мар’їнці з «Градів». Я саме дивився передачу Савіка Шустера, і тут вимкнулося світло. Після цього почалася не паніка, але уявлення, що це вже справжня війна.

Ну, і вранці наслідки... Усю ніч не спали, із сусідом спілкувалися, тому що моя сім’я перед цим виїхала. Я до кінця не вірив. Були розмови, що [ми] на порозі воєнних дій. Я був депутатом міської ради і говорив: «Усі на місцях, райадміністрації, міська влада». А тут така паніка! Увечері кажуть, що потрібно виїжджати. Кажу: «Я нікуди не їду». І залишився, а сім’я виїхала.

На другий день почали телефонувати родичі, я ж залишався в Мар’їнці та збирався виїжджати ближче до вечора. Завантажив машину, знеструмив будинок, забрав улюбленого собаку й виїхав до родичів у бік Запоріжжя. Це було 12 червня.

Я періодично їздив [до Маріуполя], наша організація отримувала гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова. Ми цю допомогу роздавали мешканцям району та прилеглих міст – Красногорівки, Мар’їнки, інших населених пунктів.

Курахове знаходиться в 20 км від Мар’їнки. Я постійно їжджу туди, все-таки це наша відповідальність перед чорнобильцями, проводимо різні заходи.

Так склалися життєві обставини, що онук виріс за час війни й пішов до ліцею. Звичайно, тягне додому – там залишилося все, що нажили.

Війна відбилася й на нашому фінансовому стані. У мене ціла купа чорнобильських болячок, я інвалід II групи. Довелося робити дорогу операцію із заміни тазостегнового суглоба. Додалося болячок і на нервовому ґрунті. Дружина онкологію перенесла. Зараз продовжуємо боротися за здоров’я. Морально це дуже важко.

У Кураховому не відчуваю такої небезпеки, як у Мар’їнці, де проходить лінія розмежування.