Я прокинулася від вибухів, їх було чутно. Ми пішли з дітьми до батьків, думали, що робити, як далі жити, тому що ми вже знаємо, що таке війна. Ми живемо у своєму домі, у нас є і господарство, і собаки, і коти. Ми вирішили не виїжджати, щоб усе це не кидати і батьків не залишати. У 2014 році ми виїжджали, а зараз - ні. 

Під час воєнних дій не було світла, газу. Готували на печі. Виживали як могли, допомагали одне одному. До батьків моїх ходили.

Найбільше шокувало те, що місяць тому загинула моя найкраща подруга. Був обстріл, на неї впала стіна, і вона відразу загинула. Це для мене найтяжче. Ми стільки разом пережили, і тепер - ось таке. 

Нас не покинули, підтримували. Приємно, що різні фонди нам допомагали, і Фонд Ріната Ахметова також. Нас не кинули напризволяще. 

Для мене поки що найважливіше – це підняти дітей, а про себе я не думаю. Зараз старший у Харкові дистанційно навчається, молодшого також треба десь прилаштувати. Я наразі живу тільки дітьми.

Ми чекаємо тільки перемоги. Ми в це віримо, і це нас надихає жити далі.