Волощенко Євген, вчитель, Дніпровський ліцей №120 Дніпровської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли 24 лютого 2022 року росіяни почали повномасштабний наступ на Україну, я відчував шок, біль, відчай, страх, був, наче, в якомусь вакуумі. Не вірив, що таке взагалі можливо. Так сподівався, що світові ЗМІ гіперболізують низку подальших подій, відмовлявся в це вірити. Але, на жаль, сталося величезне лихо, яке і досі триває, не дає спокою.

Новини про те, з якою швидкістю окупанти заходять на українські землі, жахала до кісток.

Були думки, що можуть дістатися і до мого регіону. А я не хотів нікуди їхати: мій дім – тут, і я залишаюся у своїй рідній країні. Відчував гордість від тих неймовірних українців та українок, які кинули щасливу родину, успішний бізнес, і почали боротьбу за нашу рідну Україну. Вже тоді я усвідомлював, що маю бути хоч трохи корисним у тилу, допомагати за потреби з ліками, донатами, поширенням новин. Кожна згадка дуже важлива. Ніхто у світі не повинен забувати про те жахіття, яке триває вже третій рік. Я не можу бути байдужим до численних жертв, постраждалих, жахливих руйнувань.

Ми маємо бути об’єднані, як ніколи, не вірити фейкам, пропаганді, зберігати тверезу голову й діяти рішучо, впевнено, результативно.

Попри біль і жахіття, я дізнався про десятки мужніх, незламних українських міст і селищ – таких, як Чорнобаївка, Вугледар або Буча. Ніколи ще так не пишався досягненнями українців у спорті, культурі. Жага до діяльності та до творчості не згасла, а почала зростати все більше.

Для мене більше не існує сусідньої ворожої культури.

Саме тому я не лише підтримую українське кіно та музику, але й сам 2 роки тому почав віршувати про наболіле, актуальне, ліричне та ін. Що б там не відбувалося, а ми стоїмо, віримо, творимо, любимо, допомагаємо, боремося, живемо!