Коли в нас почалась повномасштабна війна, в населеному пункті, де я проживаю, ми не змогли залишатись, тому що моєму сину на той момент було 12 років. У нас були прильоти, це було дуже важко. Два місяці ми пробули в підвалі, а коли вже там сидіти стало майже неможливо, ми виїхали. 

Наш населений пункт не був в окупації, але ми були за 30 кілометрів від зони бойових дій. Перші два місяці у нас не було світла. Незважаючи на те, що кожен день були обстріли, місцева влада вирішувала ці питання. Світла і води якщо не було, вони робили все можливе, щоб у нас була вода і світло. 

Два місяці я ходила, як в тумані: не розуміла нічого, нервувала, все вірила і сподівалась, що ось-ось сядуть за стіл переговорів, і все закінчиться. Я проживаю в квартирі. Перші дні, коли потрібно було безпечне місце, нас із дитиною приютили сусіди. 

У багатоквартирному двоповерховому будинку ми всі здружились. Ми ходили в приміщення підвального типу - там було дуже добре, і вода була. Коли не було світла, господарі включали генератор, щоб зарядити пристрої. 

Два тижні ми проживали в підвалі, потім перейшли до мами моєї у приватний будинок. Там було трішки безпечніше. Нам не потрібно було нікуди перебігати під час тривоги.

В гостях добре, але дома найкраще: ми повернулись додому і адаптуємось. Наразі ще є небезпека, позавчора близько біля нас було «весело», але тримаємось.

Я сподівалась, що війна закінчиться ще в минулому році до травня місяця. Тепер вірю, що можливо, до кінця року все притихне. Я вірю в наше ЗСУ, в наших хлопців, що вони переможуть. Вірю, що війна закінчиться в 2023 році - це моя особиста думка, надія і сподівання. 

Мрію, щоб розквітала Україна. Щоб були робочі місця і нашим дітям було добре вчитись. Україна - найкраща. Ми незламні, ми переможемо.