Яковенко Ольга Іванівна, викладачка ліцею № 3 Охтирської міської ради

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усі мрії починаються з маленької іскри надії, і в родині, яка жила у місті Охтирка Сумської області, цією іскрою став дім. Це не був лише будинок — це був вінець їхніх зусиль, їхніх надій та мрій. Вони роками працювали, заощаджували кожну гривню, відмовляючи собі в багатьох дрібницях, аби лише одного дня зібрати достатньо на свою власну домівку. Їхні руки, мов натруджені корені старого дуба, що проростають крізь каміння, терпляче тяглися до мети, щоб подарувати своєму маленькому синові місце, де він зростатиме, граючись у садку під світлом лагідного сонця. Проте те, що будувалося з таким трудом, розсипалося за одну мить. Російська війна, неначе чорна буря, накрила їх місто, руйнуючи все на своєму шляху.

Вибухи, як невгамовний грім, розтрощили їхнє житло, і те, що колись було місцем надії, стало лише попелом.

Війна забрала не тільки стіни, дах і речі — вона вирвала з їхніх сердець спокій, знищивши їхній дім, якого вони так довго чекали.

Залишившись без нічого, з дитиною на руках, вони змушені були залишити все, що знали й любили. Їхній шлях привів до Полтавщини, до старого села, де час, здається, зупинився. Тут не було ані міського шуму, ані звичних вулиць, лише безкрайні поля, що простягалися, як безмовні свідки чужого горя.

Полтавська земля, мов колиска, прийняла їх, та серце залишалося там, у рідній Охтирці, серед руїн їхніх мрій. 

Їхнє нове життя почалося з чистого аркуша, на якому, здається, не було нічого, крім болю і тиші. Але навіть у цьому селі, де свіже повітря пронизувало їхні легені, як холодний вітер на початку осені, вони знаходили сили почати все заново. Як утомлені птахи після бурі, вони шукали нове гніздо, хоч і знали, що старе більше ніколи не повернеться.

Дитина, яка ще не розуміла всього жаху, бігала по траві, збирала квіти, мов ніби нічого не сталося. Її сміх, мов дзвінкий струмок серед гір, знову заповнював серця батьків надією. Адже, попри все, вони були разом. Їхня сім’я залишилася цілою, і, хоча зруйновані матеріальні речі вже не повернути, дім — це не стіни, а люди, що разом.

Ця війна забрала в них багато, але не віру в те, що навіть після тисячі днів темряви настане світанок. І як би довго не тривала ця ніч, вони знали — з часом знову побудують своє майбутнє, міцніше за будь-які стіни. І тоді

на руїнах минулого виросте новий дім — дім надії, любові і свободи.