"Знаєте, я не люблю грушеве варення…"

Горемикін Ілля, учень 9 класу загальноосвітньої школи с. Лисичанського Попаснянського району Луганської області

У конкурсі есе "Один день" його робота зайняла 1 місце.

«Один день із присмаком грушевого варення назавжди змінив моє життя»

Знаєте я не люблю грушеве варення… Раніше любив, тепер – ні! Дурниці, напевно… Але я просто ненавиджу його!

Все змінилося  у 2014 році. Чудовий настрій. Літні канікули. Я  дійсно заслуговував на відпочинок: став нарешті відмінником у навчальному році (так би мовити  на «intermezzo»). Літо, липень, підступна  спека.

Навколо неймовірний п’янкий та задушливий аромат вишень та стиглих диких груш. «Ох і смачнюче ж буде варення з цих фруктів узимку», - сидячи на груші, мріяв я!

Але мої роздуми нагло, з передчуттям чогось нового незрозумілого для мене перервав якийсь дикий шум. Очі, мов за чиїмось наказом, вже дивляться в небо, намагаючись знайти джерело того страхітливого звуку.  Ось він – той літак, що сполохав мою дитячу душу! Мить – свист, ще – вибух! Є контакт…

Усе моє коротке життя промайнуло переді мною. Приходжу до тями, лежачи горілиць, під розщепленою грушею і завалений тими ароматними плодами! Озираюся – навколо нікого! Дивно…Таке голубе небо без єдиної хмарки та й сонечко світить ще яскравіше. Годинник на руці показує 11.24.

Мама, де ж моя мама?! Раптово згадую, що вона збиралася по цукор до магазину, щоб запастися на зиму моїм улюбленим смаколиком - грушевим варенням. Підскакую, як навіжений, намагаюся бігти. Слава Богу, той магазин недалеко, метрів зі 100 від нашого будинку.

Щось заважає мені. Воно липке, гидке водночас ароматне, воно стримує мої рухи. Придивляюсь – це ж кров упереміш із солодким ароматним соком груш. Намагаюся витерти все це травою. Не розумію, чого сусід лежить посеред вулиці, наче засмагає. Потім, запитаю згодом…

Нарешті я близько крамниці. Зазвичай там людно, зараз – майже нікого. Бачу двох людей, які над чимось чи над кимось схилилися. Не розумію. З якоюсь пересторогою підходжу ближче. А там…

Запах стиглих груш знову відволікає мене. Він, наче змія, обвиває та не дає вільно дихати… Там лежить моя найрідніша людина – моя матуся. Тоненькою цівочкою з грудей тече кров. Кричу…

Мене заспокоює  продавчиня,  дає води. Ті 25 хвилин в очікуванні швидкої допомоги, здалися мені вічністю. Приїхали, забрали «постраждалу» (чого вони називають так мою маму?!).

Життя зупинилося… Нема нікого на вулицях, не їздить транспорт, бо невідомо коли знову почнеться обстріл! До лікарні не пускають.

Нарешті телефонний дзвінок… «Уламок пробив легені твоїй матері, ми намагалися… Але, пробач…», - занадто спокійно та професійно повідомив лікар.

Дивлюся у вікно, не розуміючи що відбувається навколо і врешті - решт що відбувається власне зі мною. Бачу поламану грушу із вже опалими фруктами. Дихання перехоплює від того клятого аромату.

Розумію, що я теж так само як і ті груші, залишився один під розщепленим деревом і зі зламаною долею. Чому я?! Хто це вирішив! І що ж буде далі! Можливо, якби ні те варення,  ні той цукор, то все б було інакше?

І до речі, сусід мій не засмагав, а так як і моя мама був поранений уламком, просто одразу загинув (дізнався вже на похороні, ховали всім селом в проміжках між обстрілами).

Так один день з ароматом груш й присмаком грушевого варення назавжди змінив моє життя.

Минуло 7 років. У мене новий статус (як на мене огидний) – статус дитини, яка постраждала внаслідок збройних конфліктів та бойових дій, що дає право на повноцінне життя. Потроху все налагоджується, але мене досі ще бентежить запах соковитих стиглих диких груш, повертаючи у найстрашніший день дитинства.

 Я не люблю грушеве варення…