Сосницька Марія, 9 клас, Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кольченкова Аліна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча довгих днів… Це місток, який поєднує моє минуле з сьогоденням. Намагаюся не озиратися… Досі боляче згадувати час, коли через чиюсь злу волю так жахливо змінилося життя. Мені здається, ніби дорога– широка, освітлена сонцем, яка завжди кликала вперед, раптом обірвалася, й усе полетіло  в прірву разом з мріями, надіями, сподіваннями, дитинством…

Найважливішим було тоді, втративши так багато, не загубити себе, зібратися в оточуючому все навколо тумані невпевненості, розгубленості й навіть відчаю і йти далі новим, невідомим досі шляхом. Було важко? Так, було все…

По-перше,  безперервна туга. Дуже швидко з’ясувалося, що, покинувши Україну, у маленькому прифронтовому містечку я залишила частину душі. Немаленьку. І тому годинами важко було  дихати від прихованих сліз, а по мозкові, наче молотом, стукало: «Хочу додому!»

По-друге, суміш діаметрально протилежних почуттів. Спокій від власного  існування в безпечній країні й щоденне хвилювання про батька-воїна, радість від нових вражень і нестерпний біль через новини, що краять серце, втіха від моїх маленьких перемог і водночас відчуття провини перед тими, хто залишився, перед тими, чиє життя згоріло в нещадній битві проти зла .

А по-третє, війна наздогнала мене  навіть у Польщі. Саме її саркастичну посмішку я бачила кожного разу, коли стикалась з труднощами, чула її презирливе: «Ти не зможеш! Ти- жертва, яка заслуговує тільки на співчуття!» Я  змогла!

І ось пані директорка, яка спочатку перешкоджала  моєму навчанню в польському класі, через рік запросила мене нести прапор школи, а через два привітала із званням кращої випускниці .

Я змогла, і я - студентка ліцею. Я зуміла, я знову мрію, посміхаюсь, живу. Так, живу із болем, але він не зламав, не знищив у мені те, що, здавалося б, назавжди стало попелом, феніксом відродилося й, знов відчувши крила, злетіло до небес!

Я довела, що я донька свого батька й своєї Батьківщини, яка заслуговує на повагу.

Що далі? Тільки вперед, стиснувши зуби, із пораненим серцем, але з непохитною вірою в те, що я обов’язково повернуся додому, в Україну. Не знаю, скільки часу на обраному шляху мене відділяє від  того жаданого дня, але впевнена, що саме цей шлях - мій. І я готова його пройти. Впевнена, знаю, вірю.