Скрипніченко Олексій, 11 клас, КУ «Комишуваський ліцей» Попаснянської МТГ Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Любенко Тамара Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це страшне слово! Це жорстока битва народів. Чому ж розпочинаються війни? Я вважаю, що вони відбуваються, коли народи чи країни не можуть щось поділити,  домовитись. Участь завжди приймають ні в чому невинні люди, які бояться за свою батьківщину, захищаючи свій народ. Багатьох безжально вбивають у боях, багато людей залишаються каліками на все життя.

Найстрашніше те, що війна вбиває не тільки воїнів, а й жінок і дітей. Вона зруйнувала безліч усіляких будівель, сімей і людських доль.

Для мене війна почалась зранку двадцять четвертого лютого з пострілами градів, обстрілами. Люди виїздили, кидаючи все майно і худобу. Я доглядав за ними. Допомагав роздавати односельцям гуманітарну допомогу, коли стихали обстріли. Стареньким людям носив воду.

Було дуже важко, але я думаю, що нашим воїнам було ще складніше.

Одного разу до нас звернулись військові, які повернулись з завдання. Хлопці два дні були без води. Ми з мамою та сестрою запросили їх до себе додому. Мама воїнів нагодувала. Я натопив грубку і нагрів води для купання. Гарячим окропом вони заливали чай. Наші герої пригощали нас смаколиками та розповідали новини, бо на той момент у нас не було ні світла, ні зв`язку.

Ми просто виживали завдяки нашим воїнам світла і вірили в себе, в Україну.

Коли ми сиділи в укритті, я читав шкільні підручники, які в мене залишились. Мені дуже хотілось до школи, друзів. Болісно бачити розбиту школу, людські оселі, вбитих тварин. Найсумніше чути про вбитих і поранених дітей, односельців, воїнів. Війна змінила кожного з нас, ми діти її.

Наше село межує з Донецькою областю. Евакуюватись звідти складно. Небезпечно їхати полями. Сама ж дорога прострілювалась. Знаходитись у Миколаївці  було вже небезпечно.

Мама сказала, щоб ми зібрали речі. Сестра склала все необхідне у дві торби. Забравши собаку Бублика, випустивши кіз, курей, ми поїхали з нашими захисниками. По дорозі підібрали свого дідуся, сусідів, попри те, що в машині було обмаль місця, але нікому наші хлопці не відмовили. Так ми покинули рідний дім, де народились, жили. Довго їхали степовими дорогами, доїхавши пересіли в евакуаційний автобус, який забирав людей ще з українського Бахмута.

Тут я познайомився з волонтерами Наталією та Олександром, які й досі допомагають військовим. А ми поїхали через усю Україну, не знаючи, чи колись повернемось додому.

Вже пройшло багато часу. Моя сім`я живе в мальовничому селі на Хмельниччині. Тут дуже гарні люди. Вони співчувають і допомагають нам чим можуть. Багато військових з цього краю захищають рідну землю. Ми ходимо плести сітки та разом з усіма готуємо різні страви на фронт. Вже два роки я навчаюсь в школі, маю друзів. Навчаюсь онлайн. Та це не заважає мені отримувати знання, а також брати участь у різних конкурсах, олімпіадах, змаганнях.

Головне для мене зараз вчитись та допомагати нашим захисникам. Волонтерам передаємо від нашої сім`ї печені вироби.

Я вірю в нашу перемогу, вірю в Україну. Адже без віри немає майбутнього. Ми всі змінились, навчились боротись за краще життя. Хтось влучно стріляє, хтось надає медичну допомогу, а я навчився робити окопні свічки, які не коптять і добре гріють. На жаль, моя Миколаївка окупована, але вірю в повернення додому, де буде  висіти  жовто - блакитний стяг.

І якби не було складно ми маємо вірити в себе, бо ми є Україна.

Мені подобається навчатися, пізнавати щоразу нове, робити для себе маленькі відкриття кожного дня. Важливо дбати про стосунки з людьми, друзями, з близькими, щоб спілкування приносило завжди користь і задоволення.

Ці 1000 днів війни довели всьому світові, що українці – це сильна нація. За свою свободу наші воїни стоятимуть до кінця.

Не кожна людина знає про війну, скільки знають українські діти. Вона забрала в нас дитинство, тепло рідної оселі, друзів. Мені хочеться, щоб ця війна була останньою в усьому світі, щоб усі жили мирно, злагоджено, дружньо.  Мирного неба на українській землі!