24 лютого Марина пішла на роботу, а додому повернутись вже не змогла. Вона з родиною ховалась у підвалі, поки не з’явився шанс виїхати

Мені майже 29, є син і чоловік. Жили ми в Маріуполі. 24 лютого я збиралася на роботу зранку. Прокинулася, як і всі, від гучних вибухів, але збиралася далі. А коли стало дуже гучно, довелося ще й брати речі з собою на роботу. Потім я додому не повернулася.

Я залишила свою роботу, своє житло. Довелось життя починати заново.

Шокували обстріли – я не знала, чи наступної хвилини буду жити, чи ні. Коли в місті були, ховалися в підвалі. Там ми були більш-менш у безпеці. Магазини не працювали, аптеки теж. У Маріуполі не було ні газу, ні світла, ні зв’язку. Використовували тільки те, що було вдома в запасах.

А потім на свій страх і ризик ми виїхали. Було дуже страшно, бо їхали під обстрілами. Ми виїжджали самотужки, на своїй машині. Почули, що буде їхати колона, зібрали швидко якісь речі й виїжджали через порт. Потім через Бердянськ і Василівку у Запоріжжя.

Ми забрали кота. Він був шокований, коли виїжджали під обстрілами. Потім було складно знайти житло з котом. Він декілька днів ночував у машині.

Я намагаюся сама на себе працювати - роблю манікюр, а чоловік зараз на війні. Мабуть, ми зазнали серйозних психологічних травм, але я вважаю, якщо пережили Маріуполь, то переживемо усе. Мені здається, гірше вже не буде.

Я б хотіла, щоб війна скінчилась якнайшвидше, але коли дивлюсь новини, розумію, що це надовго.