«Газу не було, світла не було і води теж»

Онучка Іра, 14 років:

Мені пригадується Новий рік. Я дуже любила взимку гуляти на Тоненькому. Дуже було багато снігу. Ми завжди ходили в гості з мамою на інший кінець Тоненького, там були її друзі, мій хрещений. І ми там святкували Новий рік.

Я пам’ятаю той день, коли ми сиділи в кімнаті. Тоді була мама і прийшла моя друга бабуся. Вона показувала нам якісь старі фотографії, і ми дивилися. І біля нашого будинку впав снаряд. Ми одразу побігли до підвалу. Цей момент, мені здається, я ніколи не забуду. Це було страшно.

Бабуся Людмила:

- Нещастя – дочка померла. Найголовніша у нас була дочка. Через хворобу вона померла. Важко, не вистачає її, ось два роки було. Без неї як без рук. Запалення, потім щось у неї в крові виявили. Вона і в Дніпропетровськ їздила. Думала, що онкологія. Усі їй сказали, що все нормально. Лікувалася від запалення легенів, а потім чомусь відмовили нирки. Донорів шукали, кров їй переливали, і все одно. Два тижні відлежала, у кому впала і померла. Я так сумую, так сумую. Моє сонечко.

Дуже важко одній, не можеш зібратися духом, ще коли в тебе рідні постійно плачуть, і ти сам хочеш якось забути, а не виходить.

Дуже страшні часи були. Я пам’ятаю, як з подругою йшла і чула обстріли. Я йшла додому і такі думки були: скоріше б дійти, скоріше б дійти. Було страшно дуже. Особливо коли вночі не можеш заснути і бачиш, як ці снаряди вгору летять.

Газу не було, світла не було і води теж. Картопля своя, підеш до магазину, намагаєшся щось подешевше взяти. Якось виживаємо.

Я мрію, щоб онучка в технікум або інститут вступила. Щоб закінчила добре. Своє покликання знайшла.