Коли почали гатити, не зрозумієш, звідки: або зверху, або збоку стріляють. Уже навіть по воду ходити було не можна. З басейну воду набирали, пили її. 

Мій онук молодець, не курить чоловік, не п'є. Усіх людей любить. Його хто що не попросить – щось принести, лампочку замінити, усім допоможе завжди, з усіма привітається. Молодий, що він бачив? Нічого! Був би мир. Ну що, уже війну він побачив. 

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

У нас до вересня її не було, а після другого вересня почали. Ми терпіли майже до кінця лютого. Потім ні води не стало, ні світла, ні газу… Вода в нас була питна – один колодязь на все село. Але приїжджали навіть з міста набрати води, там найкраща вода в районі була, під Шпилем. Але наші там оборону зайняли. І небезпечно вже стало туди ходити.

У лютому 17-го або 16-го в саду був. Почали стріляти. Застрибнув у підвал. Через хвилин 10 щось стріляє. Вийшов на вулицю, сусіда хата – горить шифер.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Думаю, пройду. Пройшов. І тут, де доріжка в садок, де я пройшов, вирва в діаметрі метр, напевно… Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого…

Рознесло там усе. Паркан, дерева, навіть турнік для онука. Наче хтось просвердлив стійки. Що це за снаряд такий? Неначе свердлом все просвердлено. Зазвичай від осколків рвані рани… А це, як свердлом хтось просвердлив.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Вивозили в Маріуполь. Сусід приїхав по мене. «Та ні, – кажу, – напевно, залишуся». «Ні, сідай-но. Потім краще приїдемо». Ну, їдьмо. Будинок залишався нормальним, цілим.

Потім у лютому, по-моєму, я пішов у військову комендатуру. Сказали, що можна написати заяву, щоб дізнатися, що від будинку залишилося. Коли я поїхав знімки забирати, а на них видно, що від будинку залишилася антена та руїни. Ні зали, ні другої спальні, і кухню навіть розбили.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Я як узяв знімки – три доби не спав. Краще б я їх не дивився. Я ночами не спав, на монтажі працював і будував цей будинок. Ми з кумом працювали на пару. Вранці рано вставав, десь о пів на третю, о третій. Треба розчин заготовити, усе наносити. Ми з четвертої десь до шостої години ранку працювали. Потім о шостій помилися, треба їхати на роботу на 8-му годину. З роботи знову швидше приходиш, і поки не стемніє – десь з п'ятої до восьмої, о пів на дев'яту працювали. А тут за хвилину раз – і нічого не стало. Ось так…

А тут ще раптом у 2018 році пенсію перестали платити. Приходить господар орендованої квартири, треба платити. Треба і їсти, напевно, щось. Добре, онук стипендію отримував для сиріт. І були пайки від Фонду Ріната Ахметова. Хоч одна людина дійсно турбується про людей. Рінату Леонідовичу великий-великий уклін. І не тільки від мене, напевно, від усіх широкинців. 

Щодо пенсії куди не писав: і президенту в адміністрацію, і на гарячу лінію прем'єр-міністру, і в Пенсійний фонд. Чому заблокували? Отримував-отримував пенсію, а потім із червня мені припинили давати. І ніхто нічого не знає. Купка [листів] у мене цих відповідей.

Потім дістав адресу наших прикордонників, до Києва написав, у прикордонну службу. Відповідь приходить: «Ви 11 листопада 2014 року виїхали на ту сторону, номер машини». Дивлюся: сина номер машини. Він мене з міста забирав. Син у Лебедині жив. Кажу: «Ти можеш мене забрати в Широкиному?». Він забрав. «Ось, ви поїхали на ту сторону». Як? Я далі Широкиного нікуди, а Широкине завжди «сірою зоною» залишалося.  

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

І з 2014 року до 2018-го я пенсію отримував, нормально було… Як я міг на тому боці перебувати, коли я тут пенсію отримував? І кожних пів року ми відмічаємося, пишемо заяву, щоб нам держава по 1000 гривень давала, за квартиру щоб платити. Я ж відмічаюся постійно. Як я можу на тому боці бути?

Порадили: поїдьте на блокпост у Гнутовому. Зайдіть туди й вийдіть. Гаразд. Поїхав я, якраз брат двоюрідний приїхав, каже: «Буду їхати до тещі, давай я тебе довезу до блокпоста». 

Приїхав я, кажу на блокпості: так і так, я перебуваю тут, а мені пенсію не дають, ніби я перебуваю там. «Ну, пройдіть туди й назад». Я пішов туди, повертаюся. Там мені: «А звідки ви їдете?». Кажу: «З Маріуполя в Маріуполь». Сміються прикордонники: «Як це?». «Ну ось так, я наче на тому боці перебуваю». Пройшов.

Хвилини дві – і не знайшли б від мене нічого

Потім до Маріуполя написав прикордонникам. Мені відповідь приходить: «Вибачте за недостовірні дані, ми вам виправляємо». Написав я до Краматорська, мовляв, поверніть же мені пенсію. У мене боргів повно, ще й інсульт. Там плутанина. Куди я тільки не ходив і скандалив навіть. «Ми нічого не знаємо». Але після того, як прийшов їм лист із прикордонної служби, нарешті, зняли це блокування пенсії. Видають з лютого. 

У Маріуполі важко. Вдома вийшов, десь хоч колупаєшся, щось робиш. А тут, крім балкона, нічого. Кіт, щоправда, є, це задоволення.

Скоріше б повернутися додому. У землянках раніше люди жили? Жили. Я вже думав, хоч пів будинку розбито, але веранда ціла, можна якось…

Ніхто не думав, що таке буде. Прожив усе життя на землі в селі. Був город свій, 15 соток, садок. Бог як говорив? Сад посадити, дітей народити, будинок побудувати. Усе було. Сад був, діти були, будинок побудував – живи, радій. Ну, а тепер? Я вже не потягну вдруге побудувати… Але ми всі хочемо, щоб небо було чистим, був мир.