Майорова Вікторія, 10-а клас, ліцей № 26 "Шевченківський" Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Грубчак Олена Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи пам'ятаєте ви, як у мирний час небо було свідком польотів літаків, що залишали за собою тендітну, білосніжну стежку? Вона розчинялася повільно, наче сон, що тікає на світанку, зникаючи в глибокій блакиті.

У дитинстві мене завжди це зачаровувало: здавалося, що, простягнувши руку, можна торкнутися тієї пухкої доріжки, відчути на кінчиках пальців легкість, яка завжди кликала за собою у далечінь, туди, де мрії літають так само вільно, як ті літаки. Але з чим тепер їх асоціюють? Тривожне гудіння доноситься відлунням до наляканих українців, а в думках лише одне: "Наші?"

Той злощасний ранок четверга назавжди змінив кожну українську душу. Уже за кілька годин після заяви президента росії про «спеціальну військову операцію на території України» почалися масовані ракетні удари по наших містах. Паніка охопила багатьох людей — жах, відчай, нерозуміння того, що відбувається. ЗМІ весь час інформували про обстріли, просування ворожих військ углиб країни. Пам'ятаю, як тоді билось моє серце, усвідомлюючи, що, можливо, скоро воно зупиниться назавжди. Руки не слухалися, тремтіли, хапаючи всі важливі речі до сумки, як наказала матуся. Коли я визирнула у вікно, мою увагу привернула купа машин. Дороги в бік західних регіонів були забиті автомобілями, що намагалися якомога швидше покинути місто та евакуюватися у безпечні місця. Я б збрехала, якби сказала, що не думала про те, щоб приєднатися до них. 

Але чому я маю полишати свій дім? Я ще дитина, за що мені це? За що це багатьом іншим?

Перші дні минали у страху. Народ ще не звик до нової реальності, і кожен незнайомий звук супроводжувався швидким стукотом у грудях.

Старші в родині чергували вночі, слідкуючи за новинами, щоб у разі небезпеки миттєво відреагувати. Одяг та тривожна валіза завжди були напоготові, світло вмикати боялись,

місто пірнало в пітьму, а дзвін у вухах компенсував тишу, яку в мить розрізав гул сирени, викликаючи мороз по шкірі. За короткий час ми швидко збиралися й стрімголов бігли до сирого підвалу. Я продовжувала запитувати себе, що відбувається, бажаючи у сліпій надії знайти відповідь, сидячи там з іншими людьми. І чи можна назвати їх чужими, якщо ми опинилися «в одній тарілці»? Звичайні розмови допомагали відволіктися від жаху назовні, а турбота один про одного давала зрозуміти, наскільки єдиними ми стали. Тоді українці показали неабияку стійкість, єдність і патріотизм. Збройні сили України швидко мобілізувалися, а територіальна оборона почала формувати свої підрозділи. Чоловіки добровільно вступали до лав захисників, готові протистояти агресору.

Військові частини готувалися до оборони, а люди в тилу робили все можливе, щоб допомогти армії. По всій країні звичайні громадяни брали до рук зброю, готували коктейлі Молотова та організовували блокпости.

Згодом українці почали повертатися до відчуття «відносної нормальності», приймаючи нову реальність як частину свого життя. Замість того, щоб постійно боятися, вони планували своє майбутнє навіть у цих важких умовах. Звичайно, адаптація не означала, що біль і втрати зникли. Вони залишили глибокий слід у кожному, але здатність знайти сили жити далі, незважаючи на загрозу, — це те, що допомогло вистояти. Так, моє життя також змінилося на «до» та «після». Але мене підтримували мої близькі, рідні, друзі. Я навчилася цінувати кожну мить життя, насолоджуватися звичайними речами, на які раніше не звертала уваги, не відкладати на завтра свої мрії і бажання. І я вірю, що наша країна вистоїть, переможе, бо інакше і бути не може.

Але діти, народжені під гул вибухів, не знають безтурботного чистого неба. Вони ніколи не бачили, як літак залишає пухкий слід.

Для них воно завжди було тривожним, а кожен погляд угору — обережним. Але я вірю і знаю, що прийде день, коли їхні невинні очі піднімуться догори, і перед ними розкриється безмежна височінь — мирна, тиха, вільна. Тоді вони пізнають те блаженство, про яке поки що не знають, — блаженство життя, де панує лише МИР!