(Федір) Будинки здригалися, вибухи були, у городах падали міни, снаряди… Це було страшно, звичайно. Є й загиблі в нас, один чоловік там недалеко, біля річки жив.  На подвір'ї загинув – осколок влучив у нього…

У 15-му році тут теж обстріл був сильний. Он, у сусідському городі впала міна, у літню кухню влучило, верх розтрощило повністю. У сусіда у дворі влучило – шибки повилітали в нас тут. Якраз одинадцятого лютого все було.

 (Надія) Чоловіка вдома не було. Я одяглася тепліше, пройшлася, вікна розбиті перерахувала, подивилася. Тут підняла вікно. Сусіди мені допомогли. Запрошували – приходь! Кажу: ні-ні, я тут.

 (Федір) Ось тут недалеко дах знесло. Потім трохи нижче, там вулиця, у Дмитра Івановича влучили в будинок. Потім у гаражі, коли обстріл був, загорілися військові машини – снаряди вибухали до вечора, у машинах боєприпаси, боєкомплект. Тоді було страшно. І били точно.

Я торік зашпарував усі тріщини на кухні, дружина побілила все. Зараз он зайдіть, подивіться, що коїться. Ось такі щілини. Будинок ходором ходить після вибухів цих, ходором, він не стоїть на місці. Це жах! Це ж шість років уже луплять. 

У мене був інфаркт через ці обстріли, широкий інфаркт. Мені стентування робили. З 14 року як почалося – у мене лікарні, лікарні, і я звідти майже не вилажу.

Червоний Хрест нам надавав допомогу, потім Рінат Ахметов, після Червоного… Червоний Хрест сказав: усе, ми більше не допомагаємо, почав Ахметов допомагати нам. Борошно, цукор, макарони, крупи, горох, масло… Що ще треба? Паштети, усього нам із бабусею вистачає.

(Надія) Без допомоги Ріната Ахметова нам довелося б дуже-дуже важко. Продукти в нас дорожчі, ніж у Маріуполі, а звідти носити вже немає сил.

(Федір) Нам уже все це набридло, уже терпіння і спасу немає.  Як починають стріляти – уже все кипить.

(Надія) О третій десять [ранку] встали – і все, уже не заснеш, починають стріляти, о 12 не сильно, а о третій десять було сильно вже. І це день у день, і це не так легко.