"Це була епідемія ампутацій, по три-чотири операції щодня…"

Після початку повномасштабної війни ортопед-травматолог Сергій Мудрий більше ніж місяць рятував життя людей у блокадному Маріуполі, де не було світла, води й тепла. Нескінченний потік пацієнтів із пораненнями щодня, і щодня ампутації… На будинок, в якому родина Сергія Володимировича ховалася від обстрілів, було скинуто бомбу. Людям дивом вдалося врятуватися. Виїжджали з міста під обстрілами, коли вже неможливо було оперувати й кожна хвилина життя могла стати останньою.

Війна застала 24 лютого. Уранці все почалось як у всій країні, так і в нас, у Маріуполі. Я в цей час був іще вдома. Рано-вранці зателефонували з моєї роботи. Я працюю, працював у 1-й міській лікарні лікарем-травматологом. На той період я виконував обов’язки завідувача відділення травматології, оскільки завідувач Лев Михайлович Афанасьєв перебував у відпустці.

Уранці на лівий берег, там, де я живу, на Лівобережний район прилетіла одна чи дві ракети. Одна ракета залетіла в приватний сектор, до житлового будинку, постраждала жінка ромської національності. Інша ракета потрапила на зупинку громадського транспорту, там був чоловік, він також отримав поранення. Поранення в жінки й чоловіка вони були вогнепальні, поранення гомілки — ушкодження судинно-нервових пучків. Мене викликали на роботу, чергувала бригада. Коли я приїхав, хворі вже були стабілізовані й готові до оперативного лікування. Перші два дні, 24–25-го, я перебував на роботі. Потім я поїхав відпочивати додому.

Було двоє постраждалих, яких прийняла місцева лікарня цього району. І ми зрозуміли, що вже небезпечно стало перебувати в районі, де я живу, і ми переїхали трохи ближче. Ми жили на околиці, східній околиці нашого мікрорайону, звідки передбачався наступ днрівських військ. Зрозуміли, що треба для безпеки переїхати до центру нашого району, де ми мешкали. Це була неділя. І в понеділок — це було вже 28 лютого — я поїхав на роботу. У нас графік уже був такий, що треба було по два дні чергувати, щоб не щодня їздити.

Виїхав 28 лютого, залишив сім’ю на новому місці. І загалом із 28 лютого все почалося. Почалися обстріли по всьому місті, зокрема де я працював. Я працював у 1-й лікарні, вона була перед Комбінатом ім. Ілліча, це була одна з баз ЗСУ. Одна велика база була на «Азовсталі», інша велика база була на Комбінаті ім. Ілліча. Комбінат ім. Ілліча знаходився буквально за 50 метрів від нашої лікарні. Тобто наша лікарня була на лінії розмежування. У такому режимі наступу днрівських військ на комбінат ім. Ілліча ми перебували майже до квітня місяця. Постійно відбувалися обстріли. Страждав приватний сектор, житловий сектор, багатоповерхівки, які перебували в зоні бойових дій, зокрема й наша лікарня страждала.

Ми перший тиждень приймали постраждалих, це були мінно-вибухові поранення. Потім — людей, що залишилися без води, без світла, без тепла. У пошуках води, щоб приготувати щось поїсти, сім’ї виходили на вулиці: хтось по воду йшов, хтось багаття розводив, якусь їжу збирався приготувати. І в цей час прилітали міни, прилітали снаряди, прилітали ракети — і люди отримували поранення різного ступеня важкості. І, відповідно, цих постраждалих привозили до нас.

Ще там 1–2 березня якісь «швидкі» були місцеві, але згодом уже й «швидкі» перестали приїжджати, люди потім привозили постраждалих своїм транспортом. І ми практично з ранку до вечора працювали в такому режимі нон-стоп. Треба сказати, що в лікарні я з лікарів залишився з колегою Сергієм Русановим, більше лікарів не було в нас із різних причин. Співробітників середнього медперсоналу й молодшого медперсоналу теж було дуже мало. У нас тоді була операційна бригада — це операційна сестра Надія Миколаївна, санітаркою була Олена Рябоволова, ось Сергій Вікторович Русанов. Ми практично всі травматологічних хворих оперували, перев’язували, виходжували такими силами.

Там обстрілюють, там бомблять. Я виїхати туди не міг, бо територія — дорога, якою я б їхав до родини, — вона прострілювалась, ішла під обстрілами. Зрештою, я не витримав. Через тиждень я вже ... Машина була під боком, я вже зрозумів, що треба їхати, що буде — те й буде. Невизначеність так нагнітала, і з цим важко було миритися.

Я сів у машину, і справді я приїхав. Під обстріл я не потрапив, хоч бачив бойові дії, що там були в районі, через який я проїжджав. Я приїхав до будинку, в якому мала бути моя сім’я, побачив, що там зруйновано — прилетіла ракета буквально за три години до мого приїзду. До них прилетіли якісь ракети чи міни, вони не постраждали. Вони просто в шоці схопили речі, а поряд знаходиться інша лікарня, в якій я раніше працював, — буквально через дорогу від цього будинку. Вони з речами, мої рідні: моя теща, моя дружина й одинадцятикласник, син. Вони перебігли з речами й сховалися там. Я приїхав, побачив мешканців будинку, вони заспокоїли мене, сказали, що «все нормально з твоїми, вони пішли до лікарні». Я швиденько в машину. Приїжджаю до лікарні, знайшов у приймальному відділенні, посадив їх до машини, і ми повернулися. Загалом сім’я об’єдналася, відновилася, і ми вже приїхали до лікарні.

Зруйнувався другий поверх, і хворим хірургічного профілю неможливо було там перебувати, і вони перейшли до нас на перший поверх. Так ось день за днем поступові-поступові прильоти, надходження хворих. Кількість хворих — лише в нас десь понад 50 було. У відділенні не було світла, і ми начебто не могли повноцінно надавати допомогу, тому що розуміти, яке поранення в людини, — треба було зробити рентгенівський знімок. Ми цього не могли зробити, бо не було світла й лаборантів не було.

Можна було теоретично зробити знімок. Це потрібно було включити генератор, спалити велику кількість дизельного палива й заради того, щоб побачити знімок. Нам і так було зрозуміло, що це перелом, важкий перелом, там буквально від великих уламків металевих кінцівка перетворювалася на фарш. Це місиво з м’язів, судин, із нервів, дрібних кісток. Спочатку все це візуально зрозуміло: уламки, деформація. Людина не може рукою рухати, на ноги не може стати — це зрозуміло, що це відкритий складний перелом.

Не було в нас можливості потім хворих повноцінно перев’язувати щодня, бо одна сестра, я один лікар. Через два тижні я вже один залишився. Ми почали розуміти, що з такою тактикою буде багато ускладнень на будь-якому процесі й потрібна ампутація. Ампутацію тоді було проблематично робити, бо не було працівників, не було анестезіолога. У нас уже залишився один анестезіолог, який розривався між хірургами й нами.

Перший був момент, який у пам’яті залишився, — то була молода пара, вони були з Донецька родом. Вони вирішили перед війною узаконити стосунки, у них має з’явитися на світ дитина. Вони приїхали до Маріуполя. Вони зареєстрували свій шлюб. Жінка… Вони винайняли квартиру в Маріуполі, і вона влаштувалася на роботу. І вони вирішили, що дитина народжуватиметься в Маріуполі, на українській землі, аби отримала нормальне свідоцтво про народження в Україні. Це було перед війною. Вона була вже в той період на дев’ятому місяці вагітності. І тут почалися воєнні дії. Вони жили в Іллічівському районі, у Кальміуському районі, і, ховаючись від обстрілів (там уже почалися обстріли на початку березня), вони сховалися в нововідбудованому, відремонтованому басейні «Нептун» — є такий у Маріуполі… був.

Був такий у Маріуполі басейн. Вони сховалися там, але зрозуміло, що басейн — це не ідеальне місце, не ідеальний притулок. І одного дня туди прилетіла бомба чи ракета. Будівля зруйнувалась, і цю жінку привалило плитами. Її діставали з-під завалів, здавлення плитою — у неї виник роздавлений множинний перелом стегна, уламчастий, був синдром здавлення. Її привезли, напевно, через добу після того, як сталася аварія цієї будівлі. І зрозуміло, що треба робити ампутацію.

Повезли до акушера-гінеколога цю жінку, зробили ручне відділення плаценти. Її повернули знову до нас у відділення. У них машини не було. Він намагався знайти якогось перевізника, ніхто не хотів їхати. Він, зрештою, дізнався, який маршрут, як можна вибратися. Йому розповіли, як можна із цього району більш-менш безпечно вийти, куди вийти. І він узяв каталку сидячу медичну, посадив свою дружину поранену, і вони поїхали в невідомість. Я не знаю, чим закінчився їхній шлях, дай Боже, щоб у них усе було добре й вони як би вибралися з цього пекла. Поруч там був житловий масив, був житловий будинок, і мама із сином, синові років 12. Вони вийшли щось приготувати на багатті — і прилітає ракета. Дитині відриває ногу. У мами такі незначні поранення. Їх також привезли. У нас дітей не було, і цю дитину я оперував і робив ампутацію.

Лікар виїхав, він рятував свою родину. Він поїхав у центр міста, побачив своїх дітей, які перебували в безпечному місці в центрі міста, де знаходився драмтеатр. На той час до драмтеатру вже прилетіла бомба. Поруч довкола, трохи далі біля собору, знаходилися 9-поверхівки, вони вже палали, горіли. Він якраз приїхав, коли палали 9-поверхівки. Він дивом забрав своїх дітей, свою дружину. І віз ближче туди, до житлового масиву, де знаходилася наша лікарня. І каже, що «я рятую сім’ю, я завтра їду». Його рішення правильне абсолютно, я вважаю.

Потім ми залишилися на всю лікарню три лікарі, ну, чотири, скажімо. Був хірург із сином, я та анестезіолог у нас був. Потім, 29 березня, нашого анестезіолога поранили дуже важко в сідничну область, там із великою крововтратою. Він іще завідував відділенням гемодіалізу. Ми його врятували. Перебувати вже в хірургічному корпусі було неможливо, він зазнав танкового обстрілу. Ми, рятуючи свого колегу, перемістили його до підвалу, вірніше, не до підвалу, а просто у відділення неврології-урології. Потім у цьому відділенні наступного дня був обстріл із «Градів». Там повилітали всі шибки, рами. На першому поверсі лише в коридорі можна було перебувати. На той час ми в коридор евакуювали хворих з урології. І знову потужний обстріл «Градами» цього корпусу. Ми тоді вже свого колегу разом із сім’єю, співробітниками відділення сховали в підвал. Гарний підвал був, обладнаний.

29 березня була така ситуація, я ж казав, що комбінат ім. Ілліча — база ЗСУ була. Там у них бункер був, і зсушники, і прикордонники, зсушники перебували. І в них там було багато цивільного населення, яке теж ховалося від обстрілів. Серед… Там лікарі були, медики військові. Була вагітна жінка, яка теж мала народжувати. І військові з бункера привезли її до нас, а в нас лише я, хірург, анестезіолог і травматолог.

По-друге, корпус знаходиться під постійним обстрілом, постійно обстрілюють і вже літаки бомблять. І за цих умов приймати пологи? Ми їм відмовили. Вони залишили жінку й поїхали. І анестезіолог ухвалює рішення, що їй тут небезпечно. З одного боку, і фізично небезпечно, а з іншого боку, і кваліфікованої допомоги ніхто не надасть. Він її знову посадив у машину й відвіз туди, до бункеру. І він отримує кульові поранення. Кульові поранення сідничної області, і він, ніби вже втрачаючи свідомість, він устиг доїхати до корпусу лікарні. Розбив автомобіль, він відключився, його дивом знайшли. Близько до корпусу теж немає нікого, усі в підвалах сидять.

Потім побачили, що він приїхав, — уже сутеніло, ближче до вечора. Витягли його з машини. Велика крововтрата, рана була в сідничній ділянці. Ми ввімкнули генератор, була можливість генератор увімкнути. Ми ввімкнули генератор, загалом прооперували його. Зробили за тих умов, що можна зробити. Зробили лише торбонаду рани, промили рану. Зупинили кровотечу, зробили йому внутрішньокісткове переливання.

Скликав співробітників, родичів співробітників його відділення, знайшли ми двох хлопців, які були плановими донорами. Вони здали свою групу крові, були обстежені. Ми в одного із цих дітей взяли кров і зробили переливання крові. Завдяки цьому ми врятували свого колегу. Ранок починався з того, що починалися обстріли о 4-й ранку, і закінчувалися о 10-й годині ранку, усе стихало. І ми думали: нарешті війна закінчилася. І о першій ночі ми чуємо гул літака. І летять літаки, і починається бомбардування. Десь годині о другій-третій потім падає бомба. Вони десь там, земля тремтить, здригається, і ти розумієш, що наступна бомба може прилетіти в корпус, де ти знаходишся, під яким ти знаходишся. Завалить усіх. Розгрібати нема кому. Зв’язку ніякого немає. Ніхто тебе не впізнає. Просто будеш похований живцем у цій братській могилі. Потім уже, наприкінці, коли днрівці підійшли на територію лікарні, почали вже займати корпуси й дізналися, що в підвалах є люди, вони почали… Ідея порятунку не приходила, але зрештою вони зглянулися та одного вечора прийшли в підвал і сказали: «Завтра буде евакуація».

Ці автобуси нас вивезли до приміського села, Сартана називається, селище загалом. Ми евакуювалися туди. Ми мали проходити так звану процедуру фільтрації. За розповідями, сказали, що «тебе до табору привезуть, там житимеш, перебуватимеш. Пальчики відкотять, поговорять із вами. Визначать вашу… хто ви, що ви». Зв’язку теж знову ніякого не було. Вийшло, що ми все-таки включили телефони й зв’язалися зі своїми близькими. Ми зв’язалися зі своєю кумою. Вона на той час уже виїхала з Маріуполя, і вона нам дала номер телефону перевізника, який в іншому знаходився центрі.

І він… Ми зв’язалися з ним, щоб він нас із Сартани манівцями, які він знав, стежками вивіз до Бердянська, на той час окупованого. Ми виїхали до Бердянська з родиною та планували далі виїжджати в Україну. Зв’язався я із сином. Син знайшов нам місце в будинку в Тернопільському містечку Заліщики. Ми планували поїхати з Бердянська, пробиратися через Запоріжжя далі, до України. Знайшли вже перевізника. Перевізник мав нас вивезти до Запоріжжя. Вранці ми прийшли, 12 квітня ми прийшли на майданчик, з якого зазвичай перевезення здійснюються, евакуації з Бердянська. І перевізники відмовилися перевезти, бо посилилися бої.

Ми знайшли телефоном ще перевізника, але всі перевізники відмовлялися везти. По «Фейсбуку» ми знайшли перевізника, який був готовий нас із Криму вивезти через Росію до Польщі й із Польщі заїхати вже до України. Такий маршрут був безпечним. Три доби ми їхали через усю Росію, доїхали до латвійського кордону. Там, на кордоні, минула, мабуть, доба. Ми стояли, Росія не дуже швидко пропускала. Тоді в нас був час, я вже зв’язався зі своєю племінницею, вона з Києва поїхала на початку березня. Вони до Румунії від’їжджали, потім із Румунії опинилися в Польщі. Дізнавшись, що ми їдемо в Польщу, в Україну через Польщу, вона зв’язалася з польськими волонтерами й вони нам тимчасово знайшли притулок під Варшавою.

Потім почали в мережу зливати відео нашого міста. Ми як би взагалі не уявляли, що з містом, звісно. Ми побачили цей жах і зрозуміли, що майже місто стерте із землі. Побачили наші зруйновані квартири, спалені, побачили нашу зруйновану лікарню. Інші лікарні міста зруйновані.